Вільні були сіллю в оці пану Лукашевичу. Він їх всіляко переслідував, називав опришками і навіть пробував, було, закріпачити. Королівська канцелярія вирішила спір на користь міщан, бо міста давали прибутки державній скарбниці, а від шляхти годі було видерти зламаний орт. Але Лукашевич невгавав і погрожував, що доможеться свого і що всю Отинію пожене на панщину.
"Панські" жили в жалюгідних хижах, злиденно одягалися і бідували, здані на ласку поміщика та його посіпак. Молодь бунтувалася проти такого життя, іноді вбивала панських посіпак, утікала в гори до опришків, на Угорщину і навіть на Січ. Але Лукашевич так жорстоко мстився на родинах сміливців, що тільки найвідважніші з них зважувалися на такий вчинок. Так у глухій ненависті жили місто і замок, чекаючи нагоди, щоб розплатитися один з одним.
Кам’яна фортеця пана Лукашевича, який, окатоличившись, велів називати себе Лукасєвичем, була побудована за містом на пагорбі. З двох боків рукавами обхоплювали її два гірські потоки – Ворота та Велесниця, які Лукашевич поглибив та загатив, а з боку міста захищали фортецю глибокі стави та болота, серед яких пролягла вузька гребля.
Отинія не лежала при головних галицьких шляхах, і під охороною замку шляхта почувала себе безпечно.
Ні Семен, ні Ілько не знали, де живе Мочернюк, і вирішили запитати когось з отинійців, як потрапити до мольнара.
– Ой, так, так! Яким на кожну недугу лік знає. Але не той він зараз, що колись,— сумно похитала головою літня міщанка, показуючи дорогу.
– Старість не радість,— здогадався Ілько.
– Ти про кого? – здивовано позирнула на Ілька міщанка.— Про себе чи Мочернюка?-покрутила головою, не помічаючи ні раптової досади, що з’явилася на Ільковому обличчі, ані лукавої втіхи хворого.— Якимові до старості, як багатому до царства небесного. З панами злигався,— кинула суворо.— Кожного дня у замку буває, все панів лікує. їх, окаянних, не лікувати, а…— налякавшись, що сказала зайве, вона рвучко повернулась і відійшла.
Слова міщанки стривожили Семена. Ватаг Юра по битві під Чернієвом добрим словом говорив йому про Мочернкжа і радив звернутися до нього при потребі.
– То наш чоловік і завжди знає, де мене знайти,— запевнив тоді Семена.— Скажи тільки: "Чорногора поклін тобі посилає".
Але від Черніївської битви минуло два роки, і за такий час могли статися непередбачені зміни. Якщо Мочернюк перейшов на панську службу, то від нього можна сподіватися не допомоги, а лиха. З другого боку, було б нерозумно повірити якійсь незнайомій міщанці, не побачившись з Мочернюком. Але тепер з мольнаром слід бути обережним.
За хвилину віз з "хворим" зупинився перед хатою Мочернюка. Дерев’яна, накрита гонтами, з сірими шибками у віконцях, вона нічим не відрізнялась від інших хат вільних отинійських міщан.
На подвір’ї сердито загавкала собака, і з хати вийшов кремезний молодий чоловік у овечому каптані й білій лляній сорочці поверх сукняних штанів, підперезаній широким шкіряним поясом – чересом. Побачивши віз із хворим, він не гаючись узявся відчиняти ворота.
– А скажи, чоловіче добрий, чи тут живе мольнар Мочернюк? – звернувся до молодого отинійця Ілько.
На молодому, але суворому обличчі господаря з’явилася усмішка.
– Оце він перед тобою,— широко одчинив ворота.— Заїзди!
Забуваючи про "хворобу", Семен з великого дива аж підвівся на возі. Славному мольнарові було, мабуть, не більше як тридцять п’ять років, а він уявляв собі його старим дідуганом, зігнутим у дугу.
– Виглядає як горіх,— здивувався Мочернюк, поглядаючи на хворого.— Скажи, легіню, що тобі долягає?
– Отут болить,— схопився за поперек Семен.
– У попереку, кажеш. То хвороба не страшна,— підбадьорював хворого мольнар.— Знайдемо такі ліки й масті, що за тиждень танцюватимеш.
Обережно підтримуючи "хворого", Мочернюк та Ілько повели його в хату.
У просторій світлиці пахло м’ятою, рум’янком, чебрецем і різними зелами. На полицях лежали й стояли пляшки з різною рідиною, дзбани, куманці, глечики, коробки,
– Здалека бог привів? – посадивши Височана на лаві, поцікавився Мочернюк.
– З Коцюбинець,— кинув скупо Семен і схопився за поперек, так ніби відповідь спричинила йому біль.
– З отих, що біля Боднарова! – вигукнув зраділо Мочернюк, ніби почув щось приємне.— Кажуть, що під Боднаровом відбулася велика баталія між височанцями і старостинськими рейтарами. По старостинцях, буцімто, і сліду не залишилось,— усміхнувся якось хижо.— Але ви, певне, знаєте про це більше від мене.
Слова і усміх мольнара врадували Семена. Панський поплічник не глузував би з рейтарів, не радів би з їхньої поразки. Але звіритись із своєю таємницею молодий полковник ще не одважувався. У тому, що говорять, завжди буває зерно правди.
– Люди всяке говорять,— знизав байдуже плечима, ніби ця справа мало його цікавила.— То така перемога, що Височанові боком вилізе. Пани не простять йому ребелії, а від їх помсти навіть сам бог не врятує ватажка. Мій тато, бувало, казав мені: "Жий, синку, з сусідами мирно, а з панами смирно",— позирнув на Мочернюка, ніби чекаючи від нього похвали за таке мудре повчання.
Обличчя мольнара побагровіло, нервово засіпалось. "Або парубок такий наївний, або… підісланий кимось, Може, хтось щось шепнув Лукашевичеві і він хоче переконатись, що в Мочернюка на умі. З таким хворим треба бути обережним і тримати язик за зубами".
Але досада на мить взяла верх над розважливістю.
– Тебе, парубче, хоч колом по голові бий, то ти скажеш, що гладять,— кинув з презирством мольнар і тут же прикусив язика.— Залиши нас удвох! – наказав різко Ількові, беручи з полиці Якусь коробку.
– Я собі так міркую, що ти, мольнаре, дуже непокірної вдачі,— покрутив з докором головою Семен.
"Достеменно – панське вухо і хоче щось витягти від мене",— роздратовано подумав мольнар, лихий на себе за свою необережність.
– То не твоя справа,— одбуркнув неприязно, даючи зрозуміти, що не бажає продовжувати розмову на цю тему.— Але тобі, бачу, щось язик розв’язався,— незадоволено позирнув на "хворого".
– З милими людьми мило погомоніти,— не знеохотився непривітною відповіддю Семен.— А чи, бува, не збираєшся в Чорногору?— запитав зненацька, примруживши хитро око.