– Хай живе пан Семен Височан – наш перший підгірський полковник! – загукали запально старшини.
– Наш головний полковник! – додав Яремко, розуміючи, що в такій великій армії не обійдеться і без наказних полковників.
– Головний підгірський полковник!-підхопили старшини.
Семен з радісним хвилюванням прислухався до збуджених голосів і низько вклонявся старшинам.
Гомін, врешті, вщух. Семена Височана було обрано головним полковником, і тепер необхідно було намітити план дальших дій.
Розташований близько від Галича Боднарів аж ніяк не міг служити за збірний пункт для повстанців, стати осередком повстання.
Річ Посполита була ще сильна, мала досить війська й гармат, щоб розтрощити оточену дерев’яним частоколом височанську садибу, задушити повстання в його зародку. Щоб забезпечитись од шляхти і створити боєздатну армію, вкрай необхідно було здобути один з підгірських замків, перетворити його на центр повстання.
Замків на Підгір’ї було чимало, але тільки два – пнівський і отинійський найкраще підходили для такої мети. Могутні, укріплені цілою системою різних допоміжних фортифікацій, вони могли успішно оборонятися від кого завгодно.
– Куропатва вже знає, що на Підгір’ї готується повстання, і замок на сторожі,— озвався Семен.— Я два дні тому прибув з-під Пнів’я.
Слова полковника були для старшин прикрою несподіванкою, і вони принишкли, похнюпились. Зараз шкода було й думати про те, щоб здобути пнівський замок трьома сотнями побратимів і недосвідченими у військовій справі, озброєними вилами та сокирами кріпаками.
Залишалась ще Отинія, але ніхто не знав, що діється в отинійському замку, чи готуються там до оборони.
– Посилай, полковнику, негайно розвідників,— порадив Хаячок.
– Я готовий хоч зараз,— рвучко підвівсь з лави сотник розвідників Саноцький.
– Поїдемо завтра обидва,— несподівано озвався головний полковник.
Сотники і десятники стали було заперечувати, але Семен різким рухом руки наказав їм замовчати.
– Не забувайте, що ви обрали мене своїм головним полковником,— нагадав старшинам.— І зобов’язались до послуху. А тому буде так, як я сказав. Затямте собі це і на майбутнє. Семен говорив спокійно, але його голос звучав владно, наказуюче, примушував до послуху.
Старшини радісно переглянулись, і у світлиці настала така тиша, ніби у ній не було й живої душі. Саме таким рішучим, сміливим, твердим і повинен бути їх головний полковник.
На цьому нарада закінчилась.
11
Віз торохтів та підстрибував на вибоїстій дорозі, і хворий тихо зойкав. Він лежав на свіжому пахучому сіні, накритий старим овечим кожухом, і обличчям, що аж пашіло здоров’ям, нічим не нагадував людину, приречену на смерть.
Але, мабуть, якась страшна, люта недуга точила його тіло, бо він раптом закричав так жахливо, що з несподіванки здригнулись посіпаки отинійського поміщика Лукашевича, які оце під’їхали до воза. За наказом свого пана вони пильно стежили за дорогою і виловлювали всіх підозрілих, шукаючи переодягнених козаків та опришків.
– На пуп захворів чи дурману об’ївся, що репетує як навіжений? – звернувся до фірмана старший з посіпак, бо з хворим годі було порозумітись.
– Ба! – здвигнув плечима візник.— Або я знаю. Оце вже другий день, сердешний, так карається, і ні сюди, ні туди. Живучий… Не такий м’який на хворобу, як кум Петро чи, царство йому небесне, Яць Завадовський. Ті за день богу душу віддали. А Клим, коваль, навіть не діждався полудня. Хлоп – як дуб, підкови ламав, а смерть скосила, ніби косар стеблину. Цього,— показав батогом на хворого,— везу в Отинію до мольнара Мочернюка, ачей допоможе. Як гадаєте?
– Стривай! – відступив посіпака.— То у вас хіба морове повітря, що люди мруть як мухи?
– Чорна зараза[34]-сквапливо підтвердив візник.— Викосить, проклята, усе село, як бог не змилосердиться. Ходить від хати до хати, і ніхто від неї не сховається.
На тому розмова й закінчилась, бо посіпаків ніби вітром здуло. Огрівши нагаями коней, вони як шалені понеслись кудись полями, ніби втікаючи од власної смерті. Хворий підвівся на руках і, дивлячись їм услід, засміявся.
– Хитрий ти, Ільку, як стара лисиця,— похвалив візника.
– До старості ще далеко,— не зрадів похвалою Ілько. – Але хворі на чорну заразу так не сміються, вашмосць полковнику,— з докором покрутив головою.— Нас здоганяє якась шляхетська валка,— перестеріг Височана.
"Хворий" не кваплячись накрився кожухом і знов застогнав так жалібно, що коні злякано нащурили вуха.
Ілько, щоб не заважати валці, з’їхав на узбіччя дороги. За хвилину валка порівнялась з возом. У каретах і бричках їхали насуплені суворі чоловіки, заплакані жінки, перелякані діти. їх охороняли озброєні рукодайні та гайдуки з шаблями і мушкетами в руках. За бричками поспішали селянські вози, навантажені всяким продовольством, бочками з горілкою та вином.
Валка квапилась, і візники не жаліли коням батогів. Злиденний селянський віз на узбіччі дороги, запряжений парою миршавих шкапин, не викликав ні підозріння, ані зацікавлення.
Минаючи хворого, що жалібно постогнував, один з візників, старий худорлявий селянин з поморщеним, як печене яблуко, обличчям зупинив коней.
– На пристріт і утробу вези до Явдохи в Давидківці,— порадив щиро Ількові.
– У нього така хвороба,— показав на Семена Ілько,-що хіба Мочернюк з Отинії допоможе.
– То великий мольнар і на кожну хворобу лік знає,— похвалив і собі Мочернюка візник.— Вйо, сиві! – крикнув на коней.
– Стривайте, вуйку! – зупинив старого Ілько.— Куди це ви так поспішаєте, ніби втікаєте од когось?
– Або ж це я втікаю?-обурився старий.— То наші пани перед Хмельницьким і Височаном утікають в Отинію,— озирнувся, чи хто його не підслуховує.— Кажуть, що позавчора під Боднаровом битва сталася. Височан проти панів повстав і цілий старостинський регімент вирубав Дощенту. Панщизняний народ з усього Підгір’я зараз у Боднарів біжить. Від нас теж…
Він не встиг закінчити розмови, бо надлетів гайдук і накинувся з грубою лайкою на старого, що той відстає від валки.
Десь опівдні Семен та Ілько прибули в Отинію.
Вона належала до тих невеличких галицьких міст, які нічим особливим не прославилися і про які мало хто чував та знав у Речі Посполитій. Поряд з вільними міщанами, ремісниками та дрібними крамарями в місті мешкали кріпаки пана Лукашевича, які відробляли йому панщину і платили податки нарівні з селянами. їх так і називали "панськими" – для відрізнення від вільних отинійців, які жили у чепурних дерев’яних будиночках, охайно одягалися і хоч не розкошували, але й не голодували. Хто не займався ремеслом, той розвозив сіль, стеріг купецькі валки чи промишляв як знав. Діти вільних навчалися в церковній, а деякі навіть у братських коломийській та галицькій школах.