Повставали від снідання всі дуже раді. Коли старий запрошував Стаха, щоб вибрав собі рушницю, він випросився до полудня: їх, мовляв, чекає ще з Адасем невеличка гулянка кіньми.
Стах завдавав собі питання, що все це може означати? Невже яка засідка на нього? А як так, то чи то говорити з Адасем, чи мовчати?
Коли виїхали в поле, Стах таки надумався поговорити з товаришем.
— Адасю, друже мій, мені з тобою в одній поважній справі поговорити треба...
— Радо слухаю...
— Я... закохався...— сливе вимовив Стах,— йому запирало дух.
— Справді? Ну... це твоя серцева справа, вона лише тебе самого торкається.
Кричевський здивувався:
— І ти навіть не спитаєшся, в кім?
— Я не люблю встрявати в серцеві справи — це, на мій погляд, велика дурниця.
— Я вважаю тебе своїм щирим другом й не повинен перед тобою мати жодних тайн... Я закохався у твоїй сестрі, панні Оленці...
Він допитливо дивився в вічі Адасеві, вичитуючи з них вражіння. Та Адась не дивився йому в вічі, а лише якось неприємно скривився.
— Ти коли хочеш від'їхати? — спитав нагально у Стаха.
Це питання було таке несподіване, що Стах довший час не міг нічого відповісти. Таж він йно тиждень тому сюди приїхав! Звичайно бував тут дві неділі, а тепер його питають, коли він від'їде.
— Хоч би й зараз! — відповів незабаром.
— Не то зараз, але взагалі сьогодні ти не можеш від'їхати, бо батько не дасть тобі підводи. Завтра в нас полювання на ставу, й ти обіцявся в ньому взяти участь. Ніяково слова не дотримати.
— Це твоя відповідь, Адаме, на мою сповідь?
— Іншої не може бути. Коли я рад, щоб ти чимшвидше нас покинув, то, вір мені, це для твого добра. Вибий собі з голови твоє сватання з Оленкою. Вона — рішуче не для тебе. Не забувай, що ти — "худопа-холок", нічого не маєш — і не зараз, а може, й ніколи нічого не матимеш... Оленці треба чоловіка, щоб її міг би удержувати відповідно до її стану. Ти не прикладайся на багатство мого батька, бо вона з нього нічого не дістане. $к знаєш, я йду до королівської служби на двір, там треба багато грошей — усе батьківське майно припаде мені... Оленці стане за віно її врода й краса... Побачиш, знайдуться каваліри, що ще доплатять до всього, Замість допоминатися віна...
На цю цинічну мову Стах увесь скипів. Кров ударила йому в лице, поперед очі почали бігати чорні плямочки. В першу хвилину він хотів списать Адамові тростинкою обличчя, та в сам час здержався. Повернув коня, й мовчки, без словечка, вихром пі-гнав до двора. Адам хотів його якось успокоїти, та не вдалося...
Стах, як прийшов до кімнати, був сильно схвильований. Покликав Максима, стягнув сорочку, казав вилити собі на голову відро холодної води, відтак передягся й ліг на постіль. Те, що він пережив перед хвилиною, було таке страшне, що не вміщувалося йому в голові. Такого кінця він не сподівався. Адам, той самий Адам, котрому він так часто подавав помічну руку в потребі, його зрадив. У всій наготі показав свою погану душу.
Максим довго мовчки дивився на Стаха. Він догадувався, що паничеві щось мусило притрапитися, та ждав тільки, щоб він заспокоївся.
— Уся служба говорить про завтрашнє полювання на ставу. Та мене сміх збирає, якого лисого чорта вони там сполюють на такій голотечі. Де там тобі качка вдержиться, коли на ставу ні острівочка, де б гніздо покласти, а при березі ні кущика лепехи...
— Я знаю про це полювання, бо й мене запросили,— сказав Стах.
— Але ви, паничу, туди не підете!
— Чому не йти, коли запрошують? — спитав Стах, хоч у душі поклав собі не йти. Він хотів тільки почути думку товариша.
— Тому, що я вас не пущу.. Я за вас відповідаю перед своїм паном і перед своїм сумлінням...
Він підійшов до Стаха й сказав сливе шепотом:
— Це полювання зладжене на вас, паничу, щоб ви знали./. Вчора не повелося розірвати вас собаками, то видумали що інше. Полювання на ставу, де, крім риби, ніщо не вдержиться!.. Велика штука вес-лярові вдарити веслом по голові та вивернути човен... Весляр і пес не втопиться, а ви підете на дно...
— Ти думаєш, що тут може дійти аж до душегубства?
— Чому ж би ні. Так спрятати вас краще, ніж розшарпати собаками. Скажуть: припадок, та й годі... Паничу, в тому старому сам чорт сидить. То сатана, кажу я вам. Нам би чимдуж звідсіля тікати. Бідну Катрусю казав пан сьогодні рано на конюшні вибити різками за те, що панночки не пильнувала,— й відставили до коров, а до панночки приставили таку стару відьму, що аж лячно на неї дивитися. Мені аж серце рвалося, як я мусив слухати Катрусиного голосіння та зойків на конюшні. Але я їм цього не забуду...
Максим затиснув кулаки й погрозив у бік палацу.
— Твоя рада добра, Максиме,— ми цієї ночі втечемо.
— Підводи не дадуть!
— Обіцяли аж позавтра.
— Може б, пан Адам поміг, до Кричева неблизько.
— Адам таким самим миром мазаний, як його татуньо.
— Я б цього не сподівався... Ну що ж,— підемо пішки.
— Про це ані слова, Максиме. Мені треба вдавати, що я полюванням дуже захопився. Я сьогодні й на обід піду, й на вечерю. Щоб ніхто не догадався, що мені втеча на думці.
Стах змагався усіма силами зі своїм хвилюванням, хотів себе заспокоїти. Лежав на постелі, підогнувши руки під голову, й дивився на гурток чорних малих мух на стелі. Згодом це його заспокоїло, кров почала рівномірно кружляти,— він незчувся, як почав засипати.
Розбудив його Максим, коли прийшов льокай прохати до обіду. Стах умився, передягся. Почував себе краще.
За обідом Крушвіцький був дуже до нього прихильний. Стах удавав дуже врадуваного завтрашнім полюванням, мов той дітвак, якому показали деревляно-го розмальованого коника. Та серце його кривавилось. Оленки за столом не було...
Таке саме було й за вечерею. Увесь час Адам не показувався йому на очі, а за обігом і вечерею не промовили один до одного ні слова. Старий Крушвіцький був увесь час дуже веселий.
Уночі, як лише Максим поміркував, що у дворі все заснуло, розбудив панича:
— Йдемо, паничу... Тут два клунки, як ви хотіли...
Ніч була темна. Побравши клунки на плечі, обидва вийшли, непомітно перелізли огорожу й опинилися в селі. Поспішали городами, щоб сільських собак не розбудити. А коли дійшли вже до дороги, що виходила з села1 відітхнули повними грудьми.