Кричевський стояв ні в цих, ні в тих. Звісивши голову, він потиху спитався:
— А були діти в тебе, Оленко?
— Діти? Ні, слава Богу, не було. Я собі їх не бажала. Я знала, що я не буду їх любити, що я їх зненавиджу, бо ж ті діти — зі "зв'язку з чортом. Я не знаю, а здається мені, що я б була їх подушила...
Вона нараз страшно змінилася. Очі повиходили наверх, горіли якимось страшним вогнем. Бліді губи тремтіли — були білі, мов полотно. По лиці почали перебігати судороги.
Кричевський занепокоївся.
— Що з тобою., Оленко?
— То моя лють, моя безмежна ненависть полум'ям із мене виходить... Я не можу запанувати над собою, хоч і знаю, що тяжко грішу, що правдивим християнам ненавидіти не слід... В часі теперішньої мандрівки я не раз думала над своїм життям, докоряла собі за свій нерозум — чого я так корилась, чом мені було не встромити в його кам'яне серце гострого ножа... були б мені відрубали голову — але ж мої муки були би скінчилися. Татарин мене виручив... Тепер і мій другий кат, певно, тремтить — боїться, щоб я не попрохала татарина, щоб його штовхнув ножем. Він же — жебрак, нічого не має, його скарби всі пішли в татарські бесаги; він їх обдурив, а я...
1 вона зайшлася від реготу мов божевільна...
Кричевському стало страшно. Він уже почав побоюватися за її розум. Такою Оленки він не знав. Його Оленка була добра, лагідна, мов голубка.
За хвилину вона заспокоїлася. Похнюпившись, сказала:
— Бачиш, Стаху, яка я тепер! Я — відьма, готова впитися зубами в шию мойому ворогові й живу кров із нього смоктати.
Знов замовкла. Подумавши, ще докинула:
— Єдиний лік для мене, порятунок для моєї душі — то монастир... Там, у чернечій тиші, не буде мати до мене приступу злий дух. А він дедалі більше мене обплутує, й я боюся, що збожеволію...
Кричевський не знав, що й як говорити. На щастя, навинувся Богдан, що саме над'їхав із козацького обозу.
— Сідайте, ласкава пані, на віз. Шкода часу втрачати. Поїдемо до мене на хутір. Там моя дружина про вас подбає. Козаки вже готові, будуть супроводити вас.
Десятником він переказав своїй дружині, що це татарська бранка, на ім'я Олена, що вона є своячкою полковника Кричевського, сирота, що не треба її мучити питаннями про її минуле, бо це її дуже хвилює.
На возі було так вистелено сіном, що Оленка могла цілу дорогу лежати. Кричевський прикрив її опанчею.
* * *
— Знаєш, Богдане,— обізвався Кричевський, коли обидва залишилися,— Оленка сказала мені, що дала собі обіт піти в монастир — хоче постригтися в черниці... Здається, що мої мрії залишаться на все мріями...
.— Воно ще різно може бути,— сказав Богдан.
— А я міркую, що коли сказала собі раз так — певно, не поступиться. Я не буду вдруге силувати її під вінець...
— Як так, то не спинюй її від монастиря.
— Значить, поклади хрестик на своє вимріяне родинне життя з любою дружиною...
— Я не зрозумів: що ти сказав про друге вінчання? Кричевський розказав усю трагедію бідної дівчини.
— Тим більше, не спиняй її іти в монастир. Навпаки, чим швидше піде, тим буде краще. Та це ще не значить, щоб тобі зараз треба було вирікатися своїх бажань. У монастирі не зараз постригають у черниці. Треба спершу, либонь, цілий рік побути між новичками й приготовлятися. По році можна без сорому та грижі сумління з монастиря вийти. Тут лише розходиться про те, щоб бідна, зламана людина могла спокійно відпочити й зрівноважитися. А на те саме є монастир.
— Ти гадаєш, що як раз попаде в монастир, то її звідтіля випустять?
— Не знаю, як де, але по наших, православних жіночих монастирях такого не водиться...
— Оленка католичка, і пішла б лише до католицького монастиря...
— А чому ж би не могла піти до православного? Я подбаю через моїх знайомих київських церковних достойників, що її приймуть, незважаючи на її католицтво. Там вона по тих страшних переживаннях заспокоїться. Вона тепер — самітна сирота. їй треба щирої душі, щоб її підтримувала — і то щоб була десь недалеко неї, щоб вона відчувала її близькість. Для неї спасенний буде монастир лише тут, недалеко нас, себто тебе й Ганни. Може, моїй дружині вдасться ще тепер відвести її від того щирим словом, щоб не постригалася, бо жінки вміють інакше говорити між собою, ніж ми. На мойому хуторі, як сам знаєш, можуть і душевні глибокі рани швидко загоїтися...
Кричевського ці слова потішили. Він стиснув руку щирому другові й поїхав знову між бранців. Уважав себе тепер за їх опікуна. Та, правду казати, його тягло віднайти старого Крушвіцького.
Віднайшов його зараз. Бранці на нього показали.
— Здорові були, мосці пане. Ви так бажали собі мати мене в себе. Ось я до ваших послуг. Та тільки я не дам себе до льоху вкинути, бо тут не ваша Вибра-нівка, а український степ...
Крушвіцький, побачивши Кричевського, зі страху занімів. Кухлик із гарячою юшкою випав йому з руки, й юшка розлилася. Довго дивився на нього наляканими очима. Але нарешті опам'ятався й навіть намагався усміхнутись.
— Хоч які немилі обставини, серед яких ми тут, у степу, зустрінулися, але я дуже радий, що можу вашій милості подякувати за наше визволення. Бідна Оленка була б певно попала до якого турецького чи татарського гарему, і що її там ждало б? Сором та ганьба...
Крушвіцький силувався сплакнути.
— Тепер можете без перешкоди побратися... Кричевський скипів. Але силкувався говорити стримано:
— Мені здається, що той гарем, куди її рідний батько продав, був страшніший від турецького.
— Але вона тепер уже вільна, її чоловік не живе...
— Вона все була вільна — силуваний шлюб нікого не в'яже. Та вона, бідна, так уже наїлася того подружнього гаразду, що перед часом посивіла і склала собі обіт піти до монастиря...
— Щодо того, то я, її батько, на те не дозволю. Як же це так! Іти до монастиря, коли достойний лицарський жених трапляється? Це було б божевілля, і я сам із нею про це поговорю.
Ця нахабність перехилила міру терпеливовсті в Кричевського. Він крикнув:
— Ти її, нелюде, не побачиш! Вона тебе й на очі не хоче бачити. І коли ще раз відважишся так лицемірно, нахабно говорити, то я скажу тебе повісити на сухій гілляці. Це зробить перший татарин із-поміж наших бранців. На ніщо більше ти не заслуговуєш, хіба що на мотузок або, щоб тебе кіньми розірвати. Та я для мосці пана придумав іншу кару. Бранців ми заберемо з собою, подбаємо, щоб вони в рідні сторони дісталися. Тебе ж, почваро, ми залишимо тут, у степу. Промишляй сам про себе, як добитися своїх скарбів. На таке стерво, як ти, і вовк не полакомиться.