— Нащо?
— Зрозумів — влуплю всю миску. А ще що є?
— Кроля зажарила. Виймати?
— А ще?
— Деруни.
— Зі шкварками?
— Зі шкварками, з чим же...
— Давайте їх сюди.
Богдан ковтнув слину, посунувся зручніше на бамбетлі і дивився вже тільки на бабині руки, які ставили перед ним полумисок з синюшно чорними хрускавками з тертої картоплі. У матері вони чомусь виходили товстішими, а він звик саме до таких, щоб аж у вухах від них лящало. Проте хоч як голосно деруни на зубах тріскалися, Богдан почув, як баба тихенько зітхнула. Він запитально хитнув масною бородою — в чім справа?
— Нічого, сину, їж.
— Кажіть-кажіть.
Порізно прожитих років уже наче й не було: все повторювалось за давнім сценарієм — баба почне зараз говорити ніби сама з собою, він те все вислухає, і обоє трохи помовчать. А тоді вже, не тратячи часу на зайві балачки, візьмуться до діла: він злізе (ні — тепер зведеться) з бамбетля і піде на вулицю видивлятися тих, хто може черговій їхній біді зарадити. А баба буде чекати.
— Завтра ж Петра.
— Ну то що? — Петра у них в селі було храмовим святом.
— А я під лісом копичку трави назгортала. Йшла якось, дивлюся, а вона вже по коліна. І ніхто її не випасає. Я тоді де серпом, де косою — нащо добру пропадати? Дощу цілий тиждень не було, бадиляччя сухе повикидала... Ряден з п'ять набереться...
Он воно що. Світ упевнений, що міняється, а баба як була до теї трави захланною, такою, видно, і вмре. Півстодоли торішнього сіна може мати, а вгледить де необкошене кротовисько — бігом додому за серпом і несе в запасці хай жмут того добра, але певний, бо хто його знає, що з ділянки напікребе. І хоч щороку з неї привозила добрих два драбиняки сіна з отавою — бідкатися не переставала ніколи.
— Корова вже мала теля?
— Бичок росте. І теля скоро з'явиться. Дотримаю до весни, а там зобачу. Ціни на товар знову піднялися. Той ваш Чорнобиль усіх поналякував, люди поспродувалися, а тепер вертають до пам'яті. То правда, сину, що всьо вже минулося?
— Звідки я знаю?
— А так — звідки людям всю правду знати? То брехня легко себе видає — як не м'ясом, то цукром вилізає. Є в Києві, сину, м'ясо?
— Мати варить щодня.
— Ти їж, їж...
Баба на хвильку замовкла, прикидаючи, видно, як повернути мову на ту копичку знову. Богдан уже знав як: піти перевдягнутися, взяти рядна і гайда під ліс. Чергова порція усних вправ хай день-два почекав. Дратувало його це чи ні — він ще не розібрався: до всього треба звикати. Нічого — звикне.
— То йдіть, готуйте рядна.
— Які рядна?
Баба з онуком стрілись очима — і малого Богдана в хаті не стало. Сидів на лаві і ледь усміхався її очима ще не парубок, але вже й не хлопчина, з яким можна хитрувати. Таки мудро їй казали колись: "Будеш мати, Ксенько, ще з ним клопоту, ой будеш... То він зараз скрізь за тебе горою, бо тебе не розкусив. Він же, бач, як тими зіньками всьо ловить. Ще тілько подумаєш, про що його спитати, а він уже тобі: "Сало баба всьо посолила". То значить, не йдіть, тітко, за свіжиною, бо коли в себе кололи, нам не продали нічого. А скажи йому, що й баба твоя не дуже-то продає в селі — надметься. Знає тільки твою правду. А вона ж не одна..."
Та так — не одна. Зате я — одна. Думала, вивчиться донька — легше стане. Не стало. І довіку не стане для таких, як я. Того й кручуся, як можу, щоб не мені діти, а я їм помагала. Вам при чоловіках добре. А в мене тільки й того щастя, що отой божий дарунок. Всьо б йому віддала. І віддам, коли виросте...
— Може, відпочинеш?
— Після чого? Завтра ж, самі казали, свято. А нині — поработаем.
— Навчився, бачу, язик вивертати. Мати писала, що й по-німецькому можеш, і по-англійському.
— Можу, коли треба. А що?
— Кому воно, сину, треба голову даремно сушити. Підеш до войска — всьо з неї виб'ють.
— Коли те войско ще буде. А може, й не піду.
— Як-то не підеш?
— А так — вчитися поступлю.
— Куди? — бабі не раз кортіло написати, аби онук поступав до Львова — то ж, вважай, удома.
Баба глянула, як онук відсуває порожній полумисок і ставить на його місце пательню з кролячим м'ясом, і їй розхотілося що-небудь йому радити: все, що задумав, він, видно, робить так само — без поспіху, але знаючи наперед, чого саме йому хочеться більше, а чого, може, й не хочеться, але хотіти треба. А її забаганки — то пусте. Аби не забував про неї. Поки мала здоров'я, їздила до них в той Київ сама. А тепер...
— О! Ледве не забула. Тут до нас поляків понаїхало. Понавозили всього. Тобі ніяких лахів не треба?
— Дивлячись яких. Мати дала мені з собою дещо. Можу купити.
— Гроші і я маю. Глянь, що я взяла подивитися.— Баба зняла з диляки, що перетинала кімнатку від печі до глухої стіни, стару сукенку, під якою висіли акуратно складені майки з яскравими написами і дві куртки: легка сатинова і "варенка". Богдан, не кидаючи їсти, прочитав усе, що було на тому шматті понаписувано (баба його перед ним розгортала і потім клала на постіль), похитав головою і, проковтнувши давке м'ясо, пояснив:
— Віднесіть, де брали. Барахло.
— Наші його з рук виривають. Поміряй.
— Нікагда. Хай самі носять. Що за поляки?
— Пани. Є навіть професор з Перемишля.
— Там кожен якщо не пан, то професор. З машиною?
— Аж на двох приїхав. Обидві, правда, як Басова бричка. (Бас, що вернувся з війни без ноги, на все село славився п'яними виїздами на інвалідній трьохколісці, якою разом з синами ганявся за собаками, поки та пукавка не глохла або на місяць-другий ламалася.)
— До кого ж той пан професор приїхав?
— До Карольки. її діда ти знаєш — ще дзік до нього в яму попав. Ти ходив туди... Казав, що дзік дивився на тебе, як пес з буди. Вмер бідолаха. Ядуха замучила.
— Так — дід вмер, а дзіка тоді навмисне скалічили і добили. Далі...
— Ну то Каролька тому професорові доводиться тіткою.
— А старий — дядьком. Тепер ясно. Скажіть Карольці, нех оті майки на городі порозвішує. А курткою діжку з огірками накриє. На весну двісті за ню дадуть.
— В них ще светри є всякі.
— Про мене...
Богдан потягнувся за черговим шматком м'яса, прикидаючи, як би останні слова перекладав комусь із іноземців. Довелося б зовсім іншим реченням: "Мене це не цікавить..." їхня вчителька української теж, виходить, іноземка. Ляпни їй так — удасть, що не дочула. А скажеш: "Мені байдуже",— обов'язково вколе: "Тобі, Брисюк, усе байдуже. У кожнім реченні робиш помилки і вважаєш себе знавцем мов". Не знавцем, Вікторіє Семенівно, а дегустатором. То вам не ріже слух оте: "Поводьтеся, ні, ведіть себе охайно". Або: "Приймати їжу в класі негарно". Вас би, таких мовників, поприймати...