Поліглот

Страница 2 из 11

Григорий Штонь

ступиш. Ще й сюди щомісяця, дурні, їздять. Без синочка, бач, ке можуть. А той синочок і з них, і з баби кров п'є...

Автобус гойднувся раз-другий біля розмальованої ядучим суриком зупинки, судомно затрясся і завмер. Ніхто з нього не вийшов, ніхто не зайшов. Богдан чекав, що котрийсь із молодших пасажирів не втерпить і крикне: "Шофер! Чого стоїмо? Поїхали!" — але салон мовчав, наче в ньому нікого не було. Оця здатність місцевих впадати в якусь незрозумілу сплячку, коли в селі і довкола нього западає донебесна і всюдисуща тиша, Богданові теж була знайомою. Малим він у такі години йшов на город, сідав на диню і дивився не в бік лісу чи на містечко на обрії, а на хмари. Вони теж ніби застигали в сонячній синяві й нагадували натомле-них квочок, з-під крил яких зрідка вирветься білий клубок і або розтане, або хутенько вернеться назад. А, бувало, й пливе в самотині довго-довго, геть змаліє або висріблено видовжиться, нагадуючи чимось його, Богдана, що теж зависав думками над лісовим цим краєм, знаючи, що рано чи пізно і він звідси попливе десь туди, за обрій, де сумують за ним батьки.

А хмари тим часом невловимо змінювалися, із квочок ставали табуном гусей, що кинув чистити пір'я, звівся на ноги і рушив перевальцем до великого плеса на заході чи сході; все залежало од вітру, який починав розхитувати картоплиння, шелестів листям молодої кукурудзи... Цей шелест дужчав і, траплялося, присипляв увагу настільки, що від дощу доводилося втікати вже тоді, коли той, за словами баби, лив як із відра. І через хвильку вщухав...

Богдана й тепер не здивував раптовий над головою шерех, що пробіг дахом ПАЗика й одразу перейшов у хлюпіт; ПАЗик наче діждавшись того, на що терпляче чекав, затрусився знову, вихитався на рівне і покотив далі.

Пірнувши у ліс, де вистуки крапель у скло стали рідшими і невдовзі зникли, він ні з того ні з сього пискнув удруге. Богдан, що вже почав було дрімати, інтуїтивно глянув не вперед, а ліворуч і встиг побачити високого і виробленого, як стара коняка, лося, що повільйо йшов уздовж стіни ожинника і через секунду щез. Богданом хитнуло й почало хилити набік. Ага, це ми вже десь близько. Після повороту випірне ще один лось, з гіпсу — ось він!.. Потім зависочить щось дуже яскраве... Точно. Батько, коли вони їхали до Києва, саме отут нахилився до нього і голосно, щоб він, напевне, запам'ятав нове слово, сказав, показуючи на щит: "Дивись, сину. Це буквар для ідіотів. Вивчишся читати, теж до них пристанеш". Що ж там написано? "Ліс — зелений наш друг". Справді, розуміти можна по-всякому: поки зелений, доти друг, або — друг, але ще дуже зелений, можна його й повчити... Ні, найкраще це розшифрувати так: ліс — наш друг, а земля чи річка — ворог, якого, коли він не здається, знищують.

А потім виставляють отакий напис: "Перевірено. Мін нема". Лісів, кажуть, теж.

Богдан притулився лобом до скла, чекаючи на мить, яку нізащо не хотів пропустити. І хоч як виразно її уявляв, все одно здригнувся, коли в сосновому рідколіссі заясніла, а після нього — вусібіч рвонулася і застигла на місці дозахідна, із шпилястими на хмарному тлі костьолами, високим монастирським муром і прямокутником ратуші межа дитячого його світу, що була колись столицею Белзського князівства, а тепер — материзною. Для всіх, хто тут живе, чи тільки для таких, як він, зальотників — про це зараз не думалось: птахи над цим не замислюються теж. А просто знімаються, щоб поміняти... краще на гірше. Звідки ж тоді оцей холодок усередині? Чому він жодного разу не відчувається в Києві, де мені справді краще?.. їдь, бовдуре, може, хоч там щось втямиш? А що саме — не сказав... Сам жодної мови не знає, а казиться. Я ж не винен, що мене до них тягне. Боїться, певно, що буду поступати не вдома. То й що? Таким, як він, філологом я давно вже став. Хіба дат стільки не пам'ятаю...

Богдан відсунувся од вікна, спробував, граючись м'язами зчеплених на шиї рук, іще чимось уколоти батька і враз схопився на ноги: ПАЗик підрулював до зупинки. Таки правда бовдур. Он скільки людей тут виходить, а він до них так і не придивився. Мати ж наказувала: вітайся зі всіма. А він заліз у куток і тільки що не читав. Бабі вже до вечора передали б: "Бачили твого онука. Така панська дитина. Навіть оком ні на кого не повів. Сів у автобус і одразу за книжку..."

Зістрибнувши на асфальт, він стягнув із передньої площадки сумку, підважив, щоб книжки, які повпиралися в її боки, вляглися на місце, зробив міцніший хват і почув:

— Чий то такий? Часом не Ксеньчин Бодьо?

У голосі жінки, яка це питала, ніякого докору не було, тільки простосердна цікавість, та все одно незручно. Як тепер повестися? Піти, не оглядаючись, чи все-таки оглянутися? Богдан пересилив себе, залишив сумку і з дурнуватою посмішкою, од якої сам же й почервонів, став так, щоб його бачили краще:

— Він самий. Добрий день.

Жінку він упізнав одразу: то була їхня далека сусідка, аж із кінця вулиці, яка завжди сварилася з бабою за сіно — їхні ділянки десь за річкою були поруч. Згадався і день пізньої осені, з болотом на всю вулицю, яке вони з батьком місили, йдучи до когось на телевізор. З ними ще був якийсь чоловік, здається, зі Львова. Старші шукали, де подивитися футбол, а він величався обновою — довгим до п'ят зимовим пальтом, яким черкав болото, але на руки брати не давався, наполягаючи на звичному: "Я сам". Оця сама тітка, яку він з бабиних слів знав більше ніж добре, зустрілася їм біля клубу, здалеку почала всміхатися, першою сказала "добрий день", ще раз показала зуби у відповідь, а потім нащось нагнулася до нього й улесливо запитала:

— Бодю, а ти чого зі мною не здоровкаєшся?

— Бо маю розум.

Батько, коли про це згадує, регочеться досі. Хоча, каже, такої ніяковості, як тоді, не відчував до цього ніколи. Та й сусідка розгубилася, сховала зуби і пішла від них, як побита. Одержала своє, то й пішла — чого до баби чіплялася? Але коли то було...

З тіткою стояли ще кілька жінок, що не зводили з нього очей, і в Богдановій голові з'явилося щось схоже на автоматичне довідкове бюро на вокзалах; у ній швидко-швидко почали перегортатися списані невитравним дитячим досвідом сторінки, де, виявляється, стільки всього занотовано і таким чітким почерком ("Сину, якби ти знав, яким ти моцним був мужичком. Тебе вся вулиця називала — господар"), що хоч бери і зараз кожній із цих жінок розповідай про все, чим... вони насолили бабі... Господарювати він любив, що правда, то правда. Стане зранку посеред подвір'я і через якусь годину, не рушаючи з місця, знає, хто і що нині на обійсті робить чи збирається робити, кому бригадир дав коней, а кому не дав, розбереться, які зі сварок на їхньому кутку вже вичерпали себе, а які ще тільки набирають сили, вицідить із вуличних балачок головні новини сільського масштабу. І аж тоді рушає на дорогу, де з ним заговорювали всі, хто нею їхав чи йшов. Особливо — літні дядьки; спиняють, забачивши його, без-тарку чи воза, закурюють і на повному серйозі питають: