— То лиш тепер так, а потім оттуда на зломану голову! Лиш фоста їм всім бракує.
— Фоста не фоста, але диви-ко си, аби шос з цего було. Не давайси розбаркувати від отих публік, та будеш так жити, шо ий-де!
— Ой-га, головка моя бідна. Майбути, Николайко не оже-нитьси через мене. Є дівок, як мишиного... коби лиш кому брати.
— Та то нічо, шо є! Але Николайко таки лиш тебе має на гадці. Навіть отті брехи мені так казали.
— Ба ци ему я в голові? Він десь собі найде оттуда горі-шами у бутині хлоп-дівку! А я шо? Єму треба єкоїсь до роботи, а не до гиндриганя.
— Ий, цить! Не плети таке, як ізпросонку. Ліпше гадай на це, шо я тобі кажу. Доста рости в стовбір. Вже чєс своє дупло мати.
— Кобих шє здорові, а це малий бай. Я свого діждуси. То все в божих руках. Шє не знати, як шо куда може бути! — стиснула плечима Одокія, осміхаючися.
— Дийко, Одокіко-душко! Кажи нені! Єкби... то перекажіть.
— Но-но! Я скажу! — зрікла Одокія, перелізаючи на перелазі.— Бувайте здорові, вуйночко!
— Бувай і ти, душко, здорова, та не забудь, шо говорилось
І в тот раз зникла Савина Одокія у затінь. Задумана Полагна повернула до Дуді прочитати письмо від свого синка Николайка.
12/Х 1905