Та прояснився виднокіл. Вирізьбилися поміж туманом високі, похмурі дерева. За ними — тіні, привиди химерних істот. Чути ричання звірів, між стовбурами великими, сильними стрибками пересувається метке, хиже тіло гігантського лева.
Піфагор побіг, відчуваючи, що ноги слабнуть, підгинаються. Не можна зупинитися, одна мить — і смерть!
Переможне ричання потрясає простори. А заховатися ніде! Дерева, ніби колони, верхів’я їхні сягають неба, ховаються у хмарах. Поміж колонами — широкі мармурові сходи. Куди вони ведуть? Певно, до храму! В ньому є люди, можна буде заховатися від лютого хижака!
Еллін щосили побіг сходами нагору. Він чув гаряче дихання лева у себе за спиною. Миготять нескінченні колони. Де ж храм? Чому він так високо? Де люди, живі люди?
Так було довго… Може, години… може, роки… чи століття?..
Павутина часу обплутала Піфагора. Він відчував лише свій знемагаючий біг, чув зловтішне сопіння звіра.
І ось… сходи обірвалися. Перед елліном була безодня — безвидна, німа, глуха, невимірна. В ній не було нічого. Нічого того, до чого звик дух людський. Ні форм, ні запахів, ні звуків. Вона вібрувала, мов неозначений, неуявний, немислимий міраж — поза часом і простором, поза думкою й словом.
Піфагор затримався. Рик наростав, став оглушливим.
Не було навіть миті, щоб зволікати. Смерть чи падіння?
Дух в неуявну мить вирішив — краще падіння!
Він стрибнув у чорноту вселенської безодні.
Невимовний біль пронизав тіло. Ніби міріади голок впилися в кожну клітину, в кожний атом його єства. Але та гаряча, болісна хвиля накотилася на нього лише на одну мить, а потім з громом підхопила його свідомість, душу і — метнула її у безмірність…
ПОМСТА СУШІСА
Піфагор прокинувся, коли сонце вже золотило пілони храму. Зала сповнилася фіміамом, лунали урочисті пісні. Тіло стало легке, невагоме. Два юних учні зняли з нього чорне лахміття, подали біле вбрання з наитоншого лляного полотна. Він одягнувся, зійшов униз.
Його зустрів верховний жрець, подав чашу, наповнену гранатовим соком. Він випив її. Заблищало дно, на ньому вияснився малюнок: дитя у квітці лотоса.
— Хвала дитяті! — піднесено сказав Сушіс. — Ти народився для нового життя, мій брате! Віднині ім’я твоє — Аноріс. Радуйся!
— Дитя народилося! — загримів хор дзвінких голосів.
Широке кільце жерців у білих убраннях оточило нового ієрофанта, повело до виходу. Піфагорове обличчя було бліде й натхненне. Він майже не чув пісень, не звертав уваги на вітальні вигуки. Дивився на полум’яне кружало сонця, і в свідомості його звучали пристрасні й буряні слова:
— Вийдіть з храмів обману, летіть на вільний простір!
— Я йду, Амадіс, я йду, кохана, — заспівала в глибині серця незрима струна. — Жодні сіті не втримають мене, жодна безодня не зупинить!..
Увечері вони зустрілися в бібліотеці. Амадіс була в темному плащі. В руках вона тримала сіру накидку, подала її Піфагорові. Очі дівчини мерехтіли хворобливим блиском.
— Одягайся. Хутчіше, — сказала вона. — Ми рушаємо негайно.
— Куди? — спантеличено запитав Піфагор.
— На волю.
— Чому так несподівано? Лише сьогодні я пройшов посвяту.
— І сьогодні Сушіс вирішив ув’язнити тебе, — гнівно мовила дівчина. — Не зволікаймо. Я підслухала розмову старших ієрофантів. Твоя посвята умовна. Їм не сподобалося твоє розкриття у священному сні. Ти їм чужий і ворожий…
— Я знаю, — прошепотів еллін, нахмурюючи брови. — Я збагнув це сьогодні вночі…
— Тебе вирішено не вбивати, лишити живим… але замкнути в глибинах печер. Сушіс хоче скористатися з твоїх послуг. Як — не знаю! Але ти ніколи не побачиш світу, ти вмреш у лабіринті. Елліне, любий, тікаймо! Вже все готово, люди ждуть!
Вона схопила його за руку, повела в глибину бібліотеки. Відкрився темний вузький хід у стіні. Зігнувшись, вони пролізли в нього. Камінь, безшумно повернувшись, затулив отвір. Амадіс, тримаючи Піфагора за руку, вела його крутими й низькими печерами, невідомо як вгадуючи шлях у цілковитій пітьмі. Під ногами хлюпала вода, запах цвілі забивав дух. Незабаром попереду засіріло, і вони вийшли на чисте повітря, повіяв теплий вітер, десь закричали в очеретах сонні птахи. Між темною стіною заростей блищали води Нілу, біля берега бовваніла невелика барка з щоглою.
— Сюди, — прошепотіла Амадіс. Назустріч їм рушили дві постаті, зупинилися.
— Це наші друзі, — сказала дівчина. — Сідай, ми вирушаємо. Незабаром будемо на тім боці, а потім — всю ніч пливтимемо до моря.
Постаті зненацька метнулися до Піфагора, схопили за руки, заломили їх за спину. Він застогнав од болю, крутонувся з усієї сили. Напасники одскочили.
— Зрада! — відчайдушно крикнула Амадіс. — Тікай, елліне!
З темряви виросло кільканадцять переслідувачів, вони мовчки й люто накинулися на втікачів. Піфагор боронився завзято, ненависно. Рикав, ніби молодий лев, що потрапив у пастку. Амадіс повалили і запхали у чорний мішок.
Еллін кинувся їй на поміч. Його вдарили довбнею по голові, забили памороки, зв’язали. По знаку ватажка переслідувачі взяли здобич на плечі й понесли до храму.
Вони стояли перед Сушісом, спустошені, байдужі. Лише у дівчини лихоманково горіли очі, в них поблискували іскри ненависті. Обличчя верховного жерця поблідло, покрилося зеленими плямами. Він скреготнув зубами.
— О, ти — підступна змія! Я кохав тебе багато років — палко, таємно і не посмів торкнутися тебе. А ти віддала своє почуття чужоземцеві, нікчемному приблуді! Ти відкрила для нього таємницю нашого храму, навчила читати священні письмена. Ти зрадниця, підла й мізерна зрадниця!
— Любов — єдина міра вчинків! — гордо відповіла Амадіс, обпікши жерця вогнистим зором. — Що ти знаєш про любов, гнилий, підступний діду? Еллін — герой, а хто ти? Це ти зрадник, бо зневажив прадавній заповіт синів неба!
— Цить! — ревнув Сушіс, потрясаючи сухими кулаками. Біля вуст у нього з’явилася піна. — Цить, демонський виродку! Ти заслуговуєш найстрашнішої кари! Я страчу тебе!
— Я готова до смерті! Я люблю його! А смерть? її нема для кохання! Вмерти разом з ним — це щастя!..
— Ні, так просто я не покараю тебе, — зловтішно прошепотів жрець, переводячи погляд з неї на Піфагора. — То було б м’якою карою. І його я не знищу. О ні! Він буде жити. Він буде жити довго! Йому можна буде читати… навіть священні таблички в хранилищі синів неба. Ха-ха! Що? Ти не чекав такого? А вона… Вона — твоя любов, твоя блудлива змія, вічно стоятиме в тебе перед очима… Ні жива ні мертва… Ні мертва ні жива… Чуєш? Чуєш? Ха-ха-ха! Тепер ти збагнула мою помсту?