Піфагор поволі, обережно ліг у холодну труну, світло місяця впало на його обличчя.
Почулися тихі кроки, на підвищення ступив верховний жрець. В місячнім сяйві його очі здавалися чорними проваллями. Він подав еллінові чашу, обвиту золотою змією із смарагдовими очима.
— Пий.
Піфагор покірно вихилив гіркий напій. Йому забило дух, сліпуча блискавиця вдарила в серце, повалила на спину. Почувся стогін, затремтіли дрібно руки. А потім — непорушність…
Тіло закам’яніло, захололо, проте свідомість залишилася. Він чув розмови жерців, до його слуху долинав протяжний спів. Чому вони співають похоронну пісню, якою супроводжують мертвого на суд Озіріса? Адже він не вмер, він живий! А може, це і є смерть — непорушність тіла і живий, позбавлений можливості діяти дух? О, яка страшна кара! За віщо? Я хочу відчувати, я жадаю діяти, бачити, чути, рухатися!
Пітьма розступилася перед ним, то там, то тут зажевріли краплі світла. Він побачив землю, всю величну кулю планети. Вона оберталася, ніби чарівне небесне колесо, і чувся мелодійний передзвін кришталевих акордів. Піфагор хотів поглянути, звідки долинає така чудова мелодія, але вона враз обірвалася. Почулися оглушливі дисгармонійні звуки, ридання й плачі. Що таке? Що це?
Земля наблизилася, розступилися хмари. Піфагор побачив міста, села, людей. На широких полях кипіла жорстока битва, дзвеніли мечі, свистіли стріли, стогнали поранені, падали, обливаючись кров’ю, убиті. А незміряними дорогами пленталися кудись у далеч обірвані жінки й діти. То були сім’ї побитих вояків, подоланих у герці. А ще далі Піфагор побачив розкішні палаци і храми, а в них — правителів, жерців, мудреців. Вони керували державами, пили ароматні вина, одягали розкішні шати, насолоджувалися владою й могутністю. Але й там не було радості — за хвилинами солодкого насичення йшли дні й роки заздрості, зневіри, страху і ненависті до тих, хто міг в будь-яку мить заступити щасливця, котрий стверджував свою зверхність над тисячами братів своїх. А жерці, служителі богів, навчали людей молитися і обіцяли їм прекрасну нагороду, і люди вірили, поклонялися, приносили до роззолочених олтарів дарунки — найкращі утвори мислі й праці. А боги мовчали. І люди плакали, благаючи їх прийти, захистити, ствердити нове царство — щасливе, радісне.
А боги не приходили.
Так пливли віки, тисячоліття.
І дух Піфагора знемагав у борні, зневірі, відчаї і шукав сам виходу у собі з проклятого зачарованого кола. І не бачив його, бо й власний дух не розкривав йому потаємних глибин.
Стогін — болісний і тривожний — вирвався з грудей непорушного елліна. Сушіс темним привидом схилився над ним.
— Що бачиш? — тихо, але владно запитав він.
Похоронна пісня ледве-ледве плинула над залою, в її ритм впліталися судорожні, схвильовані слова Піфагора. Він розповів про свої видіння і розпачливо скрикнув, ніби поранений птах:
— Істино, де ти? Де ти, де?
Мелодія змовкла. Жерці перезирнулися. Ієрофант Потіс занепокоєно мовив:
— Великий брате! Його дух бунтівливий і непокірний. Він богоборчий і стихійний. Нас тривожить ця посвята. Ще жоден з молодих жерців не бачив таких видінь.
— Тихо, о Потісе! — сказав верховний жрець. — Не втручайся в потік містерії. Що бачиш далі? — звернувся він знову до Піфагора.
— Бачу полум’я… Полум’я… Блакитне, прекрасне… А тепер — криваве… Чорне… Дим, дим, багряні іскри… Я лечу до полум’я…
— Говори, говори…
— Це олтар. Біля нього прекрасна жриця. Срібна запона перед нею, на тій запоні — золоті, кришталеві іскри. Виникають, згасають. У жриці довге волосся до пояса, воно ніби із срібла… ніби із променів місяця… переливається, дзвенить, співає… А очі небесні, промовляють без слів… Я зупиняюся перед нею, не можу промовити й слова… Вона піднімає прадавню чашу, в ній хлюпає вогонь, рідкий вогонь… Звідусюди летять до чаші золоті іскри, ніби сонячні зерна, і зливаються з живим вогнем… а запона хвилюється, хитається, ніби од вітру… а за нею щось тривожне і жадане…
— Запитай, запитай її, — владно каже Сушіс.
— Я звертаюся до неї, — шепоче Піфагор. — Я питаю — звідки лихо і кров на землі? Звідки обман і насилля? Чому боги мовчать? Чому люди безсилі, маючи такий полум’яний розум і величні почуття? Вона повернулася до мене, дивиться… дивиться в душу мою… Вона непорушна, вуста німі… та я чую її відповідь…
— Що вона каже?
— Жриця гнівна й буряна, — захоплено відповідає Піфагор. — Вона прекрасна. Слова її, ніби ураган, смерч… Вона каже чудесні слова…
— Повторюй…
— Храм життя — Всесвіт… Він не для обраних… Всі діти любі для Великої Матері-Природи… Не ждіть богів — ви самі боги… Кожен має олтар Світла — серце… Ви зганьбили його… Люди — вільні сини Небесної Матері, розірвіть страх, летіть на вільний простір… вийдіть з храмів обману… Мати дарує вам свободу… Прийміть живоносний дарунок… О горе! Вона зникає! Її нема… Пітьма, пітьма… Де я? Що зі мною? Я не бачу, не чую, я глухну… Піфагор замовк, вуста його завмерли, тіло витягнулось, закам’яніло. Сушіс поволі зійшов униз, стояв німою примарою в колі ієрофантів. Почувся зловісний шепіт, наперед виступив знову Потіс.
— Ти чув, Сушісе? — жовчно запитав він.
— Чув, — луною відгукнувся верховний жрець.
— Цей дух чужий для нас ворожий. Навіть у сні посвяти він бачить руйнування храмів. Ти хочеш дати йому вищу посвяту? Що станеться з нами?
— Тихо, браття, — грізно озвався Сушіс, відходячи до вікна. На далекому обрії розквітала вишнева зірниця, в її слабкому світлі обличчя верховного жерця було втомлене, стурбоване. Він оглянув непорушне коло ієрофантів, з притиском сказав: — Я знаю, що діяти. Ми оголосимо йому про посвяту, проте він буде в нашій волі, під нашим наглядом. Це — сильний дух. Він потрібен для храму Тота. І ви без полум’я не обійдетесь, священні браття! Чи не так? — підвищив голос Сушіс. — То хай краще полум’я буде в надійному місці. Я так вирішив…
— Дивися, Сушісе! — зітхнув Потіс, ховаючи погляд під насупленими бровами. — Аби ти пізніше не пожалкував…
А свідомість елліна билася в колі пітьми.
Перед ним слався нескінченний чорний шлях. Не було йому кінця-краю. Треба було йти — невідомо куди. Здавалося, що в морі імли, яка оточувала його звідусюди, плавають моторошні почвари, наближаються, готуються пожерти непроханого гостя з нетутешнього світу.