— О ні! — палко скрикнула дівчина. — Ти дав нам чудові приклади діяння й мислі… ти відкрив нам чарівне вікно у таємничий світ знання… але ніщо не задовольняє мене у тій мудрості, яку можна завчити й прочитати…
— Я нічим не можу цьому зарадити, Теано.
— Квітка прагне до сонця, — сказала Теано, — а я знемагаю у мороці, і моє сонце не хоче глянути на мене ласкаво…
— Хто твоє сонце? — ледве чутно запитав Піфагор.
— Ти, учителю, — рішуче відповіла Теано, ніби одрізала туго нап’яту мотузку.
Перед ним захитався світ. Що вона сказала? Що вона промовила? Сміються зірки в небі, підморгують у морі. Сивими пасмами котяться тумани до берега, ніби волосся старого діда. О боги! Знову радість невимірна і нечувана втрата? О ні!
Теано мовчала, тіло її тремтіло, ніби від холоду. Піфагор взяв дівочі пальці в свої долоні, тяжко зітхнув.
— О Теано, що ти мовила? Навіщо? Я був спокійний, а ти здійняла бурю в моєму серці. Ти ще дитя, а мені — шістдесят років. Ти розумієш, що дієш? Тобі потрібен герой, юнак — гарячий і мужній!
— О учителю, — тремтячим голосом шепотіла дівчина. — Ти прекрасний, як бог! Ти — вічно юний. Що мені твоя сивина, коли душа твоя безсмертна і молода! Хочу стати твоєю супутницею, дружиною. Не дивися, що я молода, я стану вірною помічницею. Не лай мене, що я підійшла до тебе, сказала про свою любов. Так негоже, але я зважилася, бо знала… ти ніколи не підійдеш до мене, не торкнешся руки… не візьмеш ось так мої пальці в свої долоні.. О учителю! Тепер ти збагнеш, що числа не дадуть щастя, коли над ними не розквітне квітка любові! Ти приймеш моє серце, учителю? Навіки… навіки…
Піфагор мовчав, тримаючи руку Теано. Тільки на його щоку викотилася срібною іскрою самотня сльоза.
ВОГНЯНА ПРІРВА
Промайнули роки.
У Піфагора народилося двоє дітей. Теано була щаслива, школа храму Муз розквітала. Піфагорова слава линула по Великій Греції. Нові ідеї, думи, звички, традиції входили в побут, в характери, в мову людей… Але поряд з іскрами добра, знання тліли, погрожували жарини злоби й ненависті. Вони ждали лише вітру, щоб розгорітися.
Багатій Кілон, який успадкував після смерті батька величезне багатство, вже здавна готував потаємно помсту Піфагорові. Він щедро обдаровував грошима пияків та бродяг, а ті розпускали поміж демосом найдикіші чутки про піфагорійців та їхнього наставника. Ширилося невдоволення, заронилися в серця людей зерна заздрощів.
Піфагор вже давно передчував лихо. Часто задумувався, усамітнювався. Він шукав виходу з складного лабіринту. Для його учнів, навіть для Теано, не видно було жодної небезпеки, жодних хмар — навпаки, перемагали ідеї мудрості, знання.
— Занадто довго я жив у спокої, — якось сказав Піфагор Теано. — Це неприродно…
— Ти хочеш бурі? — злякано запитала дружина. — Хіба мало їх прокотилось над твоєю головою в минулому? Хіба не зрівноважить горе, яке ти пережив, наше невелике щастя? Кому воно на заваді?
— Закон протилежностей нещадний, Теано, — сумно відповів Піфагор, обнявши дружину за плечі й заглядаючи в її затуманені очі. — Він не рахується з нашими бажаннями. Де спалахує світло — там одразу гуртується густий морок. За добром назирці поспішає зло…
— Навіщо ж, навіщо тоді наші зусилля? — у відчаї запитала Теано. — Чи не краще покинути всі химеричні поривання… і жити, як птахи? Невже люди вічно перебуватимуть у світі проклятих протиріч, суперечностей? Чому вся ойкумена в постійній битві? Хіба такий для неї закон?
— Мудрість шепоче, що може бути й інакше, — задумливо сказав Піфагор. — Як мені хочеться жити в світі, де життя сплітається не з протилежних начал, а з дружніх музичних акордів, ніби у небесній райдузі. Спочатку я гадав, що і наш світ — світ гармонії, а дисгармонія в ньому-лише поодинокі порушення. О, як я помилився! На кожному кроці — хаос і занепад, ненависть і взаємопоїдання! Щоб жити — треба знищити інше життя. Щоб досягти успіху — треба принизити когось. Чому так? Тому, що з давніх-давен порушена рівність в самій основі нашого буття. Я згадую слово далекого мудреця: орли своїх пташенят навчають літати всіх, без винятку, а люди — розділили своїх дітей на вищих і нижчих, на сильних і безсилих, на бідних і багатих, на вчених і темних… О горе нам! Я теж прислужився тому розділенню, хоч і не бажав цього!..
— Що ти кажеш, коханий? Ти пропонуєш знання всім, хто зможе його засвоїти і понести далі…
— Це не так, Теано, — похитав головою Піфагор. — Школа наша — ніби острівець серед океану темряви. Учні мої не мають багатства, але мудрість їхня та знання дратують тих, котрі не бажають іти шляхом Світла. Чорні душі не прощають тим, хто підноситься над хаосом. О Теано, відчуває моє серце — насувається буря!
— Звідки? Як?
— Не знаю. Вибух може статися несподівано. Я думаю, як зберегти плоди нашої праці. Мої манускрипти, заповіді — все залишаю тобі й нашим дітям. Коли вони виростуть — розкажи їм про мене. Все, що я тобі розповідав наодинці…
— О любий мій! Мене лякає твій настрій. Ти завжди вчив нас зберігати радість!
— Радість, Теано, не в усмішках, не в безпричинній бадьорості. Радість — подолання тяжкої путі. Радість — таємнича мудрість, відчуття завершення справи. Я не втратив того благословенного почуття, моя прекрасна дружино. Я думаю про інших… про тих, які йдуть за нами.
— Ти підготував прекрасних помічників, Піфагоре…
— Хотілося б вірити, Теано.
— Як? Ти їм не віриш? Взяти хоча б достойного Мілона.
— Ти не зрозуміла мене, — заперечив Піфагор. — Справа не в довір’ї. Лихо в тім, що кожен розуміє події, явища, речі по-своєму.
— В тім щастя, коханий, — здивовано мовила Теано. — Якби всі розуміли однаково — нецікаво стало б жити.
— І знову — я не про те, — втомлено посміхнувся учитель. — Вияв може й повинен бути різний, а мета спільна — єдність людей. Навіть мої найближчі учні забувають про це. Мілон… Він прекрасна людина, мій друг, мій улюблений учень…
— Що тебе бентежить?
— Останній бій…
— З Сібарісом?
— Так. Ти ще не відаєш всього, що сталося. В Сібарісі відбулося повстання демосу. Громили учителів, наших учнів, ремісників, сенаторів. Хто лишився живий — втекли до Кротона.