І Свистун, незалежно крутнувши ціпочком, сідає у фотель і закладає ногу на ногу. Черевики в нього тепер темноруді, теж новенькі.
Нестеренко з усміхом зиркає на Соню, потім на Свистуна.
— Ну, Свистуне, серйозно кажу: вийдіть. А то...
— А то що? Хе! Соромно в очі дивитися? Лють бере, що всі ваші штучки Европа побачить?
Нестеренко мовчки підходить до Свистуна, правою рукою обіймає його за плечі, лівою, пораненою, бере за вухо, підіймає з фотеля й веде до дверей. Свистун вивертається, дриґає ногами, кричить:
— Забирайтеся геть! Ідіот! Пуссстіть! Нестеренко на хвилинку зупиняється.
— Свистуне, коли ви не хочете, щоб я вас передав у руки французької поліції, то не кричіть. Чуєте?
Свистун скоса вгору зиркає в лице Нестеренкові, дивно затихає ввесь і буркає:
— Пустіть, я сам вийду.
— Ні, для певности я вже допоможу вам.
І, не випускаючи вуха з рук, Нестеренко доводить Свистуна до дверей, відчиняє їх і виштовхує його. Зачинивши двері, він знову з тим самим смішком стомлено підходить до Соні. Вона спокійно, ліниво сидить у фотелі й зустрічає його посмішкою.
— Що цей суб'єкт хотів сказати, панно Наталю? Соня неохоче кривиться:
— Він хотів вам сказати, що починає проти вас усіх, українців, політичну кампанію. Він же тепер — російський монархіст. Вони йому дали грошенят, і він буде видавати тижневу газетку українською мовою для пропаганди проти самостійности. Ну, та чорт з ним. Скажіть, краще, що ви зробили оце із собою? Що з вами? І про що ви хочете говорити зо мною та Загайкевичем?
Нестеренко помалу бере свій капелюх з фотеля, підсуває фотель ближче до Соні й сідає.
— А це все я вам зараз же, як прийде Загайкевич, виясню.
І знову очі його із загадковим усміхом зупиняються в очах Соні.
В цей саме момент двері розчиняються і входить Загайкевич. Коректно вдягнений, чисто, до синього виголений, із свіжою пудрою на підборідді й стомленими, сумовитими очима. Він не дивується, не запитує, як Соня, навіть не оглядає Кавуненка допитливим поглядом, а просто й дуже ввічливо вітається з ним.
— Я до ваших послуг, пане Кавуненку. Чим маю служити?
Нестеренко кладе капелюх собі на коліна і, посміхаючися, дивиться по черзі на обох.
— Насамперед, дозвольте сказати, що я — не Кавуненко. Це — не моє справжнє прізвище.
Соня хоче сісти зручніше, поклавши руку за спинку фотеля, але при цих словах на півдорозі рука її застигає. Загайкевич же тільки здивовано-ввічливо каже:
— А?
— Але й не Гунявий. Я — Нестеренко.
І зморшки довкола носа стають йому виразніші. Соня швидко повертається до нього, а Загайкевич мовчки й гостро встромляє в нього очі. Одначе стримано й так само ввічливо питає:
— Вибачте, це — ще одне ваше прізвище?
— Так, ще одне. Загайкевич злегка вклоняється.
— Дуже приємно. Але може б ви були ласкаві пояснити мені, для чого мені це треба знати.
— З охотою. Але наперед я ще скажу, що й ваші прізвища не Загайкевич і не Кузнецова.
Тут навіть Загайкевич на мить губить свою коректну витриманість і швидко зиркає на Соню. Вона ж одверто вп'ялася поглядом у Нестеренка й свердлить ним його.
Нестеренко добродушно сміється:
— І ніякого золота в мене, голубчики, немає. І ви даремно витратили стільки сил, часу й грошей на полювання за бідним актором. Я — актор. Ніякого Гунявого не знаю і в вічі його ніколи не бачив, хоч і чув про нього багато. А от вам і докази...
І Нестеренко виймає з бічної кишені приготовані свої фотографії із старими підписами, надписами і зазначеннями дат і ролей п'єс, що з них бралися фотографії.
— А в поясі в мене, панно Наталю, ніяких документів не було. Там були дорогі тільки для мене папірці. Для інших вони — сміття.
Соня на ці слова тільки на момент підводить на нього очі й знову встромляє їх у фотографії, які пильно розглядає Загайкевич. Обоє вони мовчать, не заперечуючи, але й не підтверджуючи. Але щодо фотографій, то дійсно, сумнівів ніяких не може бути: це — та сама людина, що перед ними.
Загайкевич мовчки повертає фотографії Нестеренкові. Губи його тісно стулені й в очах холодна, зла колючість.
— Можна вас спитати, як ви дізналися про все?
І голос тепер у Загайкевича сухий, без м'якої ввічливосте.
Нестеренко якийсь момент думає, погладжуючи однією рукою голівку капелюха.
— Добре, я вам скажу. На мене полювали ще інші люди й теж ганялися за тими самими покладами золота. Вони стежили за вами. Коли вияснилося, що я — не Гунявий, вони мені про все розповіли. От і все.
— А хто ці люди?
Нестеренко з посмішкою відводить набік руку:
— А цього я вже, вибачте, вам не скажу.
Губи Загайкевича стають зовсім тонкі, як темна гарусна ниточка. Він мовчки дивиться собі під ноги і, видно, почуває себе, як людина, яка, думаючи, що їхала кур'єрським потягом в одному напрямі, несподівано довідалася, що опинилася зовсім у іншому місці, загубивши всі витрати й надії, покладені на тяжку подорож.
А Соня одверто й по-новому вдивляється в Нестеренка, як у розгадку ребуса, що його досі ніяк не могла розгадати. Так от воно що!
Нестеренко знову погладжує капелюха.
— Але в мене є до вас одне прохання, пане Загайкевичу. Загайкевич неуважно зиркає на нього:
— Будь ласка...
— Чи не могли б ви мені видати якесь посвідчення, що я — не Гунявий?
В неуважних, заглиблених у себе очах проступає здивування:
— Для чого вам це?
Нестеренко твердо й просто дивиться в ці очі:
— Я хочу їхати на Україну. Але з огляду на те, що наша влада не дасть мені дозволу на поворот, я поїду туди нелегально. На випадок же мого арешту хочу відповідати тільки за себе, а не за інших.
Загайкевич пильно вдивляється у хворе, змучене, але спокійне лице чудного чоловіка.
— Чого ж ви думаєте, що вам не дадуть дозволу? Подайте заяву.
— Заява не допоможе. А коли й дасте дозвіл, то зараз же по переїзді заарештуєте й розстріляєте.
Загайкевич нудно й гидливо кривиться:
— І як людям не надокучить і досі патякати нісенітниці! Громадянине, радянська влада не розстрілює за глупоту, а тільки за злочинства.
Нестеренко згідно хитає головою:
— Я й зробив злочинство. Я вбив чекіста.
— А?
Загайкевич одразу міняється.
— Він зґвалтував і вбив при мені мою жінку. Я задушив його руками.