І навіть те, що він же не відчуває цих дотиків, що цілком байдужий до неї сидить тут, прив'язаний тільки папірцем, навіть це не зменшує сили дивного почуття.
Це — щось подібне до того, як у восьмій клясі була закохана в Марцинкевича. Ні одна ж душа, ні тим паче він сам, нічого не знала. І Марцинкевич був байдужий до неї так само, як і до всіх своїх учениць. Але коли випадково вона торкалася рукою до його руки або до ліктя, уся сколихувалася такою самою блаженною ніжністю та соромним хвилюванням. І ніколи ж, ніколи після того ні до кого, ні до чоловіка, ні до коханців, ні до Мика, нічого такого в неї більше не було. І от тепер знову те саме! І знову, як тоді, у його присутності все стає якесь опукле, значне, інше-інше, ніж звичайно. Навіть шия шофера з глибокою ямкою, все таке близьке, значне, любе. Що ж це таке, ради Бога?
Леся аж відсувається в куток і старається не піддаватися нахилянням автомобіля. Але чи авто, чи та дивна сила, що нею повна вся коробка, непереможно, лукаво й владно перехиляє її до плеча й навіть на якусь мить тримає злитою з ним, пронизаною німим, дивним хвилюванням.
А він раптом затуляє лице руками, тим своїм звичайним, незрозумілим жестом. Він, десь, інакше хвилюється, він повний іншого почуття, він увесь там, на побаченні.
Лесі на хвилину стає навіть соромно й вона аж за край віконечка хапається рукою, щоб триматися біля своєї стінки. Та якось зараз же про це забувається.
Авто чогось раптом зупиняється.
— Що таке? Ах, приїхали? Так швидко?
Гунявий теж здивований, неначе прокинувся із сну. Він якось чудно, неначе п'яними, вогко-блискучими очима дивиться на Лесю і перший вилізає з авта. І враження таке, що тільки ніби тут згадує про побачення, про дозвіл, про самого Петренка.
Леся ж, як вистрибнувши в сад з бальової залі, ще повна її збудженням і ритмом, з палом у вилицях і блиском в очах, веде Гунявого за собою. І все їй якось надзвичайно вдається, — і сторожа біля воріт, і адміністрація тюрми — всі знаходяться на місці, всі до неї й до Гунявого дуже привітні, уважні. Ніде ні чекати, ні прохати, ні доводити. Просто, легко, швидко. А він, любий, ходить за нею, зовсім як синочок, що вона привела його "влаштовувати" до гімназії. І вона, як мати, навіть готова перехрестити й благословити, коли його викликають до сусідньої кімнати на "іспит", на побачення з паном Мазуном.
І хвилюється вона так само, і хусточку мне, і з болісно-неуважною ввічливістю посміхається до симпатичного урядовця, що, як щирий француз, не може бути байдужим до краси. І саме побачення їй здається довгим-довгим. А коли Гунявий виходить із сусідньої кімнати, вона злякано скрикує:
— Вже?
Але вигляд у Гунявого такий, що вона не насмілюється більше нічого спитати, схоплюється і, розгублено-люб'яз-но посміхнувшися до урядовця, іде за Гунявим. І так само, як мати, що з вигляду сина знає вже, що він "провалився" на іспиті, вона швидко-швидко шукає в мозку, чим його потішити, чим розбити цю страшну закостенілість, прибитість, знищеність.
І тільки в автомобілі діловито, сухо питає:
— Якась невдача?
Гунявий винувато, криво посміхається:
— Та нічого... Ви, будь ласка, не турбуйтеся...
— А в чому річ? Може ж допомогти можна?
— Ні, тут уже допомогти не можна.
— Ну, а саме ж? Ну?
Гунявий, видно, вагається чи вибирає, як саме сказати.
— Він повинен мені дати деякі... ну, деякі інформації в одній справі. Але він тут, у тюрмі, не може цього зробити, бо не пам'ятає. Всі папери його лежать десь у помешканні, в Парижі. Сховані. Звичайно, він не може мені дати адреси того помешкання. Але... якби йому дали змогу, він поїхав би до того помешкання зо мною й там дав би мені... потрібні мені інформації. Ну, це він, розуміється, сказав так собі, щоб відчепитися, бо знає, що це неможливе...
Леся слухає з такою напруженою увагою, що аж губи їй розкрилися й побіліли.
— Ви певні, що він, дійсно, це сказав, щоб відчепитися? Ви твердо в цьому переконані?
— Ні, твердої певности я не маю. Може, справді. Він навіть сказав: "Коли ти маєш такі зв'язки, що тобі навіть до початку слідства дали побачення, ти, мабуть, міг би й цього добитися".
— Ах, він таке сказав? Значить, не щоб відчепитися! Це ясно. А може, він хоче, щоб його самого туди пустили?
Гунявий живо крутить головою.
— Ні, ні! Він навіть запропонував, щоб з ним їхали дозорці чи поліцаї, щоб не відпускали від себе ні на крок і щоб навіть руки закували в ручні кайдани.
— Ну, так це ж ясно, що він не хоче дурити вас! Ясно! Ну, так добре! Треба, значить, добувати й на це дозвіл. Я ще не знаю, як і коли, але я певна, що ми й це влаштуємо!
Гунявий вражено, неймовірно наставляє на неї сіро-зелені очі й тихо каже:
— Це — неможливо, Ольго Іванівно! Бог з вами!
— Все можливе, пане Кавуненку! Все! І це — не ваша справа. Ви сидіть і чекайте. Ах, тільки лишіть ви всі ваші слова. Чуєте? Будете тоді говорити й робити все, що схочете, коли не буде вже ніякісінької надії. А тепер... Це вже моя амбіція тут зачеплена. Не з "честолюбства гарної жінки", а з амбіції. Задоволені таким поясненням? Ну, так годі. А з пансіону покищо не виїжджайте. Або, коли вже вам так треба виїхати, дайте мені вашу адресу. Я нікому її не скажу, коли не хочете. Згода?
Гунявий, похитуючися від руху авта й киваючи в такт йому головою, думає. Тепер автомобіль, як попрохала
Леся шофера, їде повільно, завертає помалу й нахиляння майже немає.
— Добре. Я згоджуюся.
Слава Богу, краще знову ця дитяча покірність, ніж закостенілість.
— І лишаєтеся в пансіоні, чи виїжджаєте?
— Не знаю. Може, ще на кілька днів лишуся.
— Ну, розуміється, лишайтеся. Бо ваш виїзд і так уже стурбував та засмутив стількох людей.
— Мій виїзд засмутив?
Якби Леся сказала, що переліт мухи із стільця на стіну викликав землетрус у всій Європі, він не вразився б дужче.
— Так, ваш виїзд. Пан Свистун, наприклад...
— Ах, пан Свистун!
І Гунявий заспокоєно махає рукою.
— Та не тільки пан Свистун. Панна Кузнецова теж, наскільки мені відомо, засмутилася.
Гунявий серйозно, з нотками щирої тривоги дивиться в очі Лесі.
— Це не може бути. Ви кажете так собі? Правда?
— Я сама, правда, її не бачила, але мені казали...