Ідучи сходами готелю і замикаючи за собою двері кімнати, він увесь час має в лиці й у рухах ту саму хмарну рішучість і жадібну, немов аж злісну, брутальність.
Соня ж уважно зиркає на нього й тільки злегка кривиться від судорожних потисків його руки. Але в кімнаті, скинувши пальто, вона сідає у фотель і, як тільки він підходить до неї, витягає поперед себе руки.
— Ні. Я спочатку хочу чогонебудь випити. Я хочу коньяку!
Гунявий важко та понуро наставляє вниз на Соню червоні баньки очей. Потім мовчки помалу повертається й дзвонить. Що двері замкнені, він, на диво, пам'ятає й відмикає їх. Прислуга, немов уже знаючи наперед, що її повинні покликати, зразу ж з'являється.
Гунявий замовляє коньяку, цитрин, цукру та фруктів. Замовлення цілої пляшки, видно, дивує дівчину в білому хвартусі, але вона нічого не каже й зникає.
У кімнаті, як звичайно, все місце займає широченне ліжко з приготованою до спання постіллю. З боку його — невеличкий столик з двома фотелями.
Не встигає Соня попудрити лице й поправити зачіску, як дівчина з байдужим і кам'яним лицем приносить усе замовлене. Гунявий понуро посміхається:
— Організація добра!
І, замкнувши за прислугою двері, зараз же наливає коньяку в обидва келішки.
— Ну!
Соня сідає, не хапаючися, чистить цитрину, відставивши догори мізинець з блискучим рожевим нігтем. Потім так само помалу ріже її на тоненькі кругленькі скибочки, часом зиркаючи на Гунявого. Він сидить у фотелі, важко спершися ліктями на поруччя й зігнувшися. Очі помітно червоні.
Раптом, не дожидаючися Соні, хапає чарку й вихиляє в рот. І зараз же знову наливає в неї по вінця. Лице відразу стає немов би легше та тепліше. Соня бере свою чарку й простягає її через стіл до Гунявого:
— За наш перший поцілунок!
Гунявий цокається й випиває так, як людина, що має велику спрагу. А Соня обережно втягає кінчиками губ кілька краплин і ставить чарку за вазочку з фруктами. Потім бере пляшку й наливає немов собі, а потім Гунявому. Лице його виразніше яснішає, пухкі щоки твердішають і навіть очі стають неначе менш червоні.
— Сядьте тепер коло мене. Але поводьтеся чемно. Добре?
Гунявий переносить фотель і сідає поруч із Сонею.
— От так. Тепер дайте мені вашу руку. Яка сильна, гарна рука! Хочете, я поворожу вам? Я — хіромантка, майте на увазі...
Гунявий правою рукою бере свою чарку й нашвидку вихиляє її в рот. І аж тільки тепер умочає скибочку цитрини в цукор і помалу жує.
Соня ж тримає ліву руку його долонею догори на своїй лівій руці, а пальцем правої водить по лініях та горбиках великої долоні Гунявого.
— Гм! А знаєте, багато гарних рис характеру: жорстокість, брутальність, відсутність так званого співчуття...
— О? Це — гарні риси?
— Розуміється. Вам більше подобається слинява сентиментальність?
Рука пробує визволитися, але Соня міцно тримає її.
— Ні, ні почекайте! Надзвичайно цікава рука! Посидьте так трошки...
— Та к чорту з моїми рисами! Неварті вони й плювка! Пустіть!.. Поцілуй мене краще!
— Ні, ні, посидьте! Чуєте? А то зовсім не поцілую. І у вас є якась велика таємниця на душі. Велика, глибока, така, що...
Гунявий умить вишарпує руку, немов злякавшися, і аж підводиться.
— Годі! К чорту всяку дурницю! Пийте!
Він хапає пляшку й наливає собі. І зараз же перекидає чарку в рот, навіть не поставивши пляшку на стіл. Соня бере свій келех, знову вдає, що п'є й знову ставить чарку за фрукти.
Гунявий раптом насмішкувато посміхається:
— Та ви можете просто не пити, як не хочеться. Нащо ховати чарку?
Соня злегка ніяковіє й зиркає на нього вгору. Значить, він усе помічає й розуміє? Чи якраз: що більше п'є, то краще й розуміє?
— Я не ховаю. Ну, сядьте біля мене, я не буду більше ворожити. Ми просто любенько та тихенько побалакаємо. Добре? Тут так затишно. От так. Дайте руку. Ні, ні, без ворожби. Я майже ніколи не буваю з вами наодинці. А ви мене якоюсь дивною силою вабите й хвилюєте. Я боюся, що ви вже занадто опановуєте мене. Треба, щоб і я трошки опанувала вас. Тоді не страшно. Правда? Скажіть, я ж вас таки трошки хвилюю? Га?
Гунявий бере її за плечі, повертає до себе й мовчки чудно розглядає її високе чоло, виточений, правильний ніс, яскраво-блискучі зеленкуваті очі, все таке тонке, нервове, гарне лице. Соня злегка розкриває уста, показуючи білу смужку рівних, дрібних зубів, неначе готуючися до поцілунку.
— Ну, відповідайте ж: є хоч трошки й моєї влади над вами? Чи ви тільки самі хочете панувати над іншими?
Гунявий замість відповіді хоче притягти її лице до себе. Але Соня сильно впирається руками в його груди й не дається.
— Ні, вперед скажіть! Є?
— Є.
— Неправда. Це у вас тільки так, хвилевий потяг.
— Та є ж, кажу вам! Ну, годі. Я хочу тебе. Чуєш?
— Ні, ви докажіть.
— От тобі! Чим же я можу ще більше доказати? Я хочу тебе. Розумієш?
— Це не доказ. Ти можеш так само хотіти першу ліпшу проститутку. Ти дай мені ввійти в твоє життя так само, як ти ввійшов у моє. Я не хочу нерівности. Ти впусти мене так, як я готова впустити тебе в свою душу. Розумієш? А тоді бери мене всю, мої губи, мої очі, все тіло моє. Хочеш?
— Хочу.
— Ну, так дай доказ. Скажи: в тебе є якась велика таємниця в житті? Скажи тільки це одне. Я не питаю, яка саме. Тільки хоч це скажи. Бо все одно ж це помітно. Ну, скажи. А тоді можеш робити все, що хочеш...
Гунявий якийсь момент важко, непорушно дивиться їй у вічі.
— Ти сказала, що брутальність — моя гарна риса?
— Сказала.
— Подобається тобі?
— Подобається.
Гунявий мовчки, помалу підводиться, брутально, залізно обхоплює Соню обома руками, вириває її, як корінь, із фотеля, скидає оберемком на руки й несе до ліжка.
Соня перестає пручатися, і коли він хижо та незграбно починає роздягати її, навіть сама допомагає йому, загадково посміхаючися й не приховуючи посмішки від нього. Бо в цьому стані він помітив би її так само, як помітив би посмішку мисливця оскаженілий з голоду вовк, що накидається на пастку. Йому тепер можна реготатися в саме лице, кричати в вухо про його таємниці, на нього це зробить таке саме враження, як на камінюку, що летить згори.
Напівзаплющивши очі, Соня обома руками обіймає гаряче, дико-напружене тіло й обережно шукає по ньому. І відразу ж під грудьми, під сорочкою намацує туго стягнений широкий пояс, що, очевидячки, намотаний на голе тіло. Пояс, чи просто обгортка, декілька разів накручена круг живота? На спині пояс лежить рівно, а на животі почуваються в ньому горбики, — мабуть, там щось замотане.