5
Приїхав я додому, та й розказую жінці й усім домашнім, чого тільки не зможе ота науково-технічна революція. Домашні крутять головами і кажуть: що ж тепер буде, тепер люди боятимуться ходити на кладовище, бо на могилах сидітимуть мерці.
Ой, а що було потім…
За два роки вмерла теща.
"Всі ми там будем, — подумав я, — шкода, звичайно, людини, але, що не кажи, а дома стало спокійніше. Теща, як ото теща, все накручувала жінку проти мене".
Ну, але йдемо на кладовище. Вперше після тещіної смерті. Прийшли, а на могилі… сидить теща.
Мене аж затіпало, мало не втік з кладовища. Але тут же опам'ятався. "Це ж не вона, — думаю, — це лиш її подоба, статуя з похоронного бюро".
А теща вже мене стрічає.
— Антосю, — гукає, єхидно посміхаючись, — а йди-но сюди, синочку! Нарешті я дочекалася, щоб сказати тобі все, що цілі роки в собі душила.
Що було робити? Це ж жінчина рідна мама, не хто-небудь. Рота їй не заткнеш.
Ох і дала ж мені прикурити! А я мовчав, не хотів робити на цвинтарі кумедії ворогам на втіху.
Та ще й жінка щипала мене за руку, ледь шкіри не відщипнула.
Люди дивляться на нас і регочуть. "Смійтеся, смійтеся, — думаю, — почекайте лишень, і у вас повмирають родичі, і вам буде те саме, як вони сядуть на могили. Це зараз вони такі терплячі та витримані. Хай-но тільки помруть…"
У людей аж сльози текли від сміху, дехто вже й не міг реготати і втікав геть…
"Давай, просторікуй собі, стара відьмо, — думав я. — Почекай-но, я ще сяду отут коло тебе. Тоді мені буде однаково, не панькатимуся з тобою, будь певна. А часу буде на розмови, часу… Роками, десятиліттями сидітимемо поруч".
Як тільки помру…
6
Тепер наше кладовище, як і на високорозвинених закордонних планетах, переповнене двійниками…
Фірма "Віта" процвітає.
Здавалося, ото буде потіхи на кладовищі! Адже мало не на кожній могилі чубитиметься пара двійників. Чого тільки не почуєш, коли перегукується могила з могилою…
Яка там потіха — кладовища порожні, свічок та квітів ніхто не носить, а як хтось коли й поткнеться з букетом чи вінком, то й утече зразу.
Ось тільки тепер люди стали по-справжньому боятися покійників. І не, дивно. Бо мертвим нічого втрачати, вони виливають усе накипіле на душі. Бодай на кладовищі можна це зробити. От і я…
І я колись нарешті скажу все, що думаю про наш світ. Геть усе скажу.
ВСЕСВІТ. — 1989. — № 6.
КОРОЛЬ Олег, переклад з чеської, 1989.