Похорон

Страница 4 из 7

Франко Иван

"На економічному полї в сих днях,
У банках, щадницях, спілках, копальнях
Чекає нас праця подвійна;
У моїм умі вже малюєть ся враз,
Широка, богата, спасенна для нас
Полїтика інвестицийна.

"Кінчу. О коби було слово моє
Мов дзвін, що заснути в ночи не дає
І геть градові жене хмари!
Щоб страх розігнало ще сьвіжий отсей
І пристрасти більма зняло нам з очей,
Прогнало минувшини мари!

Вжеж певно, що́ скаже громада, те й я
Робити-му, хоч би розвага моя
В тім бачила злочин і згубу, —
Тож я піднимаю свій голос отсе :
Вважайте, панове, на все, а над все
На нашу батьківщину любу!"

Музики грім. Лиш дехто кине бравом.
Панове кривлять ся. В громадї тій
Не в тонї якось бути лїбералом.
Барон своє сказавши сїв як стій.
Він змучив ся, зопрів, розчервонїв ся,
Мов би пробіг через різковий стрій.

Князь задзвонив і шум успокоїв ся,
І промовлять підняв ся ґенерал,
Що в бою чести й сорому наїв ся.

Старий рубака. Боєвий сиґнал
Для него був, мов для коня острога,
Але стратеґії нї в зуб не знав.

У небезпецї знав лиш шаблю й Бога,
Страх смерти був зовсїм йому чужим.
"Честь або смерть! Все простая дорога !"

Се був девіз його. Крутих стежин,
Побіди без найбільшого зусилля
Не знав, дипльоматичних крутанин

Ненавидїв. Бій був йому весїлля,
Найвисша проба мужеських чеснот. —
Житє й людей цїнив він лиш відсїля.

Почав, вином прополоскавши рот.

VIII.

"Коли по битві коло Саляміни
Щасливі Греки почали шукати,
Хто з них найбільше заслуживсь Елладї,
Кому би першу надгороду дати,

"То по глубокій, мудрій застанові
Рішили: Кождий так боров ся сьміло,
Таким палав чутєм патріотичним,
Всю силу й душу клав у спільне дїло,

"Що надгороди першої нїкому
Народ признать не може й не бажає.
Бо надгороди тої справедливо
Сам себе кождий гідним уважає.

"От так і в нашім тім остатнїм бою,
Коли вже ворог бив без застанови
Не в армію, не в вежі, анї в мури,
А в нашого істнованя основи,

"Коли здавалось, що на нас повстали
Не люде, але всї живла природи,
Земля, повітрє і вода і скали,
Що вже остатнїй нам конець приходить,—

"В тім бою кождий з нас стояв так твердо,
І сили й ум сплітав в одно огниво, —
Що надгороду дать комусь одному
Булоб несправедливо й неможливо.

"Най кождий сам собі таку признає,
Якої варт перед самим собою.
А другу надгороду тим признаймо,
Що головами полягли у бою.

На третю надгороду, панство любе,
Є тут аж два між нами кандидати:
Заслуги їх усїм вам добре звісні,
Тож розсудїть, кому її признати.

"Один в момент найтяжшої зневіри,
Коли топір уже блищав над нами,
І бачилось, нема для нас ратунку,
З біди нас вивів хитрими словами.

"Не військовою штукою, не жаром
Чутя на подвиг він підняв громаду,
А ворогови труту влив у душу,
Його спокусив на відступство й зраду.

"Се правда, ворог сяк чи так побитий,
Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди,—
Та я міркую, що гнила побіда
Хиба гнилої варта надгороди."

Між панством шум. Всї лиця простягли ся.
Князь кинув ся, мов голий у кропиві.
Та ґенерал немов того й не бачив,
І далї лив слова медоточиві.

"А другий кандидат — той що недавно
На нас провадив армію ворожу,
Топтав і бив і гнав нас без пощади,
І впер нас у зелїзну огорожу;

"Той сам, що нас притис на край загуби,
В остатнїй хвилї відмінив свій намір,
До нас пристав, нам видав сили й пляни
Противників і став для нас як шамір,

"Як камінь той чудовий, що від нього
Скляні й зелїзні прискають ся стїни,
Додав нам духа, насталив нам руки
І вивів нас із згуби і руїни.

"На трупах тих, що вчора звав братами,
Плєбей здвигнув тріумф арістокрациї;
Свою вину змазав він морем крови, —
Взір дивної, страшної абнеґациї.

"Не вхожу в наміри його — хай судить
Їх Бог! Його-ж страшне, велике дїло
Придавлює мене своїм розміром, —
Йому признаймо надгороду сьміло!"

Грім оплесків. Гучні, скажені брава.
Всї встали. Ґенерал пугар подвійний
У руки взяв, до мене наближив ся
І так сказав — блїдий, та супокійний:

"Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,
За те від нас вам слава і подяка.
Ще хвилечку заждїть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.

"Ви демократ, плєбей і консеквентно
Робили те, що мусїли, мій друже.
Ви підняли на нас народ розжертий, —
Як ворога я поважав вас дуже.

"Як зрадили свою ви рідну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужиї,
І рівним вас нїколи не признають —

"Тодї для мене вмерли ви, мій пане,
Сплили мов гук нестрійного акорду,
Ми визискали вас, та нинї маєм
Для вас лишень обридженє й погорду.

"Не вірте усьміхам і комплїментам!
Для нас ви ворог, зрадник і простак.
Не ждїть, щоб я свою подав вам руку!
А се здоровлє ваше пю ось так!"

І о поміст пугар з усеї сили
Він кинув і пугар лиш бренькнув раз,
І прис на тисячі дрібних відломків,
Вино-ж, мов кров, оббризькало всїх нас.

Мертва тиша. Нїхто з присутних там
Такого, знать, не надіявсь фіналу.
Трівожне "ах!" почулось з поміж дам.

Забув ся й князь, музикам дать сиґналу
Не зміг ся; клопітно панове в низ
Схиляли очи, боячись скандалу.

Лиш я стояв спокійний. Перун блис
І вдарив, — більш чого менї боять ся?
Безмірний холод мов клїщами стис

У мене серце... Зрадця! Зрадця! Зрадця!
Лунало десь — чи в мнї, чи то в округ?
Уста-ж безстидно почали всьміхать ся.

В тій хвилї князь шепнув одному з слуг,
І сей підбіг до мене й нахилив ся.
"Чи хочуть пан промовить дещо в слух?"

Почувши се, князеви я вклонив ся.
Сей задзвонив. "Пан Мирон промовля."
Всїм важко стало, вид у всїх змінив ся —

І скрізь тиша мертвая залягла.