Показія, або Те, що не порапило до оповідань

Нина Бичуя

ПОКАЗІЯ, АБО ТЕ, ЩО НЕ ПОТРАПИЛО ДО ОПОВІДАНЬ

Втомилася, вигадуючи собі своє існування. Життя — це життя, а не є якась там вигадка, навіть нехай вона моя. Але в тому вигаданому світі можна бодай якось порятуватися — не так від дійсності, як від самої себе у тій дійсності.

Небо щойно було зелене, чисте, й на тлі світлої зелені темніли гілки ялини, високої й тонкої.

Літо. Минула пора кохання. Прийшла пора зав'язування плоду.

Місяць упав у бодню. Пес вилизав місяця в бодні.

Земля — над небом. Дивлюся на воду, на небо не вгору, а вниз.

Місяць: хтось вирізав у небі кружок. Зазираю в місяць — глибочезний колодязь, нема дна, червоний круг води, вузьке цямриння, можна впасти й потонути, летіти вділ далеко, глибочезний колодязь.

Завтра Зелені святя. Шувар пахне. До наступного року повинен пахнути. Бережи шувар, і він також тебе берегтиме. Має антисептичні властивості — як часник.

Почаїв. День був такий, що якоїсь миті я в ньому розчинилась, розтанула: дивилась униз на Почаївський простір; от тільки дахи невисоких будинків, густо поставлених один при одному, були банальні, незрозумілі й зайві; стискали простір і скидалися на надгробки. Від такого порівняння стало сумно.

Дзвіниця стояла, витягнувшись угору, але хіба можна досягнути того, до чого простягаєш руки?

Правлять російською. Звісно — й те не наше.

Не годен зрозуміти, кому належать душі цих людей?

Довговолисий і довгополий монашок (не чернець, власне що монашок — а не чернець) продає книги в "Иконной лавке" — усе стосувалося духа, святощів. Але хіба? Нарід юрмився у черзі, сперечалися: хто перший, хто не стояв, хто стояв... Авжеж — куди ми подінемо своє людське? Бог відає краще од нас те наше — людське.

Птах співає — тішиться життям. Чи, може, то лишень нам так здається? Ніби він тішиться життям? Можливо, то пісня трагічного змісту. Ні, весела птахо, співай веселу пісню!

Батурин спливає перед моїм зором — але чи то перед зором! Хто знає, як бачу — зором, душею, знаттям, незнаттям? Спливає — вирізьблюється — крізь туман виникає — вигойдується.

Показія: гарне слово. Усе на світі показія, реклама, безглуздя. Жилося так просто й добре, доки істина була у вині. Не впади в яму, наймення якій — політика.

Був Сковорода. Храм Святого Лазаря у Львові. Сковорода наче приходив. Неподалік храму — якась гидка дерев'яна будка й беззубий пес біля неї.

Слова підступають до мене — майже піддаються, торкаються моїх уст теплими крилами; слова — до мене, а не — від мене. До мене, крізь мене, знову — до мене й крізь мене, зовсім виразні, чіткі, можна їх брати до рук і визначати на дотик, чи визріли. Зматеріалізоване слово — зовсім не означає "опредмечене" слово. Слово "стіл" — зовсім не стіл-предмет, це стіл-матерія, а не стіл — предмет, це стіл — дух, хоча слово на дотик тверде, його матерія має зазубрені краї, можна розчахнути руку, як об гостру осоку.

Страх породжується страхом.

Втупившись у телевізор, просто дивлюся. Телевізор увімкнений, я — вимкнена. Зовсім вимкнена. Телевізор увімкнений. Усі канали.

Нема проблем, бо проблем надто багато, вирішити жодну з них просто неможливо.

Від голосів у телевізорі болить голова.

Все. Стало тихо. Я їх заткала. Я вимкнула телевізор. Зачекайте: я вимкнула телевізор, але він продовжує працювати. Вся дія, всі голоси, всі двовимірні істоти з усіх каналів опиняються в моїй кімнаті, все продовжується, нема тому кінця, все триває, хоч я вимкнула телевізор. Чи є шлях для втечі від цього жаху? Де прихисток, де порятунок? Якийсь бездомний жебрак простягає руку Бушеві; і це, здається, Коль сідає верхи на верблюда в азійській пустелі, а молодий афганець стріляє в Горбачова з дитячої пукавки, Софі Лорен годує з ложки манною кашею Брежнєва, але найгірше, що все це діється поза телевізором, у моїй кімнаті, все діється поза цим кретинським ящиком, хоча й надалі існує лише у двовимірному варіанті.

Спам'ятайся. Опритомній. Усе це вже було. Яка різниця — де й коли. Просто було.

І зеленкуватий вечір також уже був. На тлі неба, утративши майже зовсім колір, дерева виглядали трагічно чіткими і займали простір.

Оси. Малинник гуде, як старий контрабас.

У гороскопі: "Бик повірить у свої можливості й здійснить те, що має здійснити". Бик повірив. Не здійснив. Очевидно, саме це він і мав здійснити.

Гість Всесвітнього форуму українців — це ти. Усюди лишень гість.

Господи, вкажи мені храм, де Ти почуєш молитву мою, Господи.

"Іди й прислухайся, і приглядайся, куди приведуть тебе очі твої; там спинися, де стануть ноги твої; дослухайся, що торкнеться вух твоїх — і мовчки перетривай у душі своїй те, що перетривати можеш".

Повернутися в минуле й навіть у поза-минуле, мабуть, значно простіше й легше, аніж усвідомити, що минуле й навіть поза-минуле є також водночасним. Коли (й поки) я йду уздовж львівської вулиці, я в той самий мент минаю у Тбілісі пам'ятник Руставелі на широкому проспекті, а також мию (омиваю — так приємніше) ступні від пилу й піску в малому фонтанчику під хиткими віялами пальм на Піцунді, а також стою на хиткому містку над Черемошем і споглядаю протилежний берег Дніпра з Володимирського пагорба; або ж не можу віднайти дороги до храму у Вільнюсі, де має відбутися якийсь концерт, але ще також я в тім часі і в тих місцях, яких не пригадую не лише я, але й безліч інших людей, і коли я розмірковую про те, що Мона Ліза аж ніяк не усміхнена, це просто якась судомна гримаса уст, то в мене розсипається на безліч часток черепна коробка, і мозок болить нестямно, так, наче б я мала осягнути щось, щось значно більше й значніше, що починається, ймовірно, десь збоку або за крок од подуманого (придуманого), а біль є на те, аби не дозволити мені цього осягнути.

До-оощщщ... Місто промокло наскрізь, перекопане, розрите, начебто хтось шукає там у глибочині під ним скарби й ніяк не може знайти, бо копає зовсім не там, де треба. Стоять риштування біля пам'ятника Міцкевичу, Франкові; стара жінка, ступивши на покришку люка, впала у каналізацію на Городоцькій, число 104 — її порятували аж у районі вулиці Головацького; туман, дощ і хляпанина, загороджена вулиця Горького, розпанахана Чернишевського, Інститутська, провалюються цементні квадрати хідників на Хуторівці, вибиваються на поверхню підземні води на трамвайній зупинці "трійки" на початку Суворова — щойно ніби трамвай пустили, а вже реконструюють; забиті стічні ґратки на Стрийській — машини рухаються по коліна у воді — чи ж це потоп уже почався?