— Серпень, Тарасе, такий. Він виймає серпа зі стріхи, а вересень його ховає!
— Авжеж, як прийде Спас — літо піде від нас...
— До спасівки, чоловіче, бджола на пана робить, а після спасівки на себе.
Дідусь глянув на вижату нивку, усміхнувся:
— Як у серпні дбаєм, так зимою маєм. Ви, бачу, вже на зиму запаслися.
— Таке й скажеш,— з відчуттям погорди мовлять бабуся.— Одна справа вижати збіжжя, а інша — висушити його. Недарма мовиться: дощі в серпні там ідуть, де їх не ждуть, а жито жнуть. Бачиш, як ніжки в картоплі почали згинатися донизу, а квітки начебто в’януть. Це перед негодою.
— Але ж он горобці літають зграйками,— заперечив дідусь.— То вірна ознака, що і завтра буде сухо...
Доки вони сперечалися між собою, наводячи різні прикмети, я намагався запам’ятати їх.
Зволожилося після обіду підсохле сіно — збереться на дощ.
Коли хмариться, але бджоли не ховаються і далі продовжують летіти в поле,— дощу не буде.
Качки та гуси кричать, полощуться, пірнають, б’ють крилами — на дощ, притихають — на грозу.
Комарі, мухи та інші комахи надто надокучливі — на дощ і негоду.
Якщо при сході сонця парка духота — під вечір збереться дощ.
Коли тихої погоди шумить ліс — на грозу.
Сонце "скаламутилося", сховалося за хмарову запону — чекай за кілька годин грози.
За добу до дощу на каштановому листі виступають "сльози " — липкі покрапини соку.
Перед зливою раки виповзають на берег і зариваються в пісок.
Вирує життя в мурашнику — дощу ближчим часом не буде; коли ж на поверхні мало мурах і ті кволо повзають, затягуючи нірки,— чекай опадів.
Цікаво, думаю собі, яка з цих прикмет справдиться. Але що гадати! Завтрашній день покаже, чий прогноз точніший.
— Чого це так задумався? — нарешті й на мене звертає увагу дідусь.— Про походження серпня хочеш почути?
— Він сам за себе говорить,— відказую поважно.— Серпень серпами перегукується...
— Але ж були й інші назви,— веде своєї гість.— Ось, скажімо, "зарев". У давнину в наших краях водилися олені. Від того, що тварини ревінням перекликалися, й називали місяць. Пізніше стали називати "копень". Ну, це ти вже знаєш — від нажатих кіп. Проте "ківень" — для тебе не зовсім зрозуміле слово. Правда ж?
— Чому це незрозуміле? — кажу впевнено.— Від того, що коні кивають головами, відганяючи мух...
— Звідки це ти взяв? — дивується дідусь.
Якщо червень називають ґедзнем, бо сліпаків та ґедзів багато, то в серпні мухи не дають спокою тваринам!
— О, наука в ліс не йде,— радіє дідусь.— Починаєш уже й сам дещо кумекати!
Від такої похвальби у мене одразу піднявся настрій. Ось, тішу себе, взавтра перевірю почуті сьогодні прикмети — то ще не так здивую дідуся. Бо, певно, якась з них і не підтвердиться. Нехай тоді спробує виправдатися переді мною!
Василь СКУРАТІВСЬКИЙ
ПОГОСТИНИ
ВЕРЕСНЕВИЙ ЧАС — СІМ ПОГОД У НАС
Настрій у мене сьогодні особливий. Після літніх канікул ми вперше зібралися в своєму класі. Кожному хотілося розповісти про найцікавіше, поділитися спогадами, як пройшло літо.
На великій перерві до нас підійшов класний керівник. Він розпитував, хто чим займався на вакаціях, а потім зажадав, щоб ми показали свої записники. Найбільше його зацікавив мій зошит. Учитель уважно передивився його і мовив до присутніх:
— Ось, діти, прекрасний зразок, як треба записувати народну творчість! — І він підняв над головою мого зошита.— Раджу вам усім ознайомитися з матеріалами, які зібрав ваш однокласник. Зверніть увагу, що записи — а тут прислів’я та приказки, народна метеорологія, обряди — стосуються давнини. Це особливо цінно, бо зберігається у пам’яті лише літніх людей, яких не так і багато. Відійдуть вони — і ми чимало втратимо з нашої національної культури. Доки є такі, як дід Тарас та баба Мотря, постарайтеся записати од них усе, що можна. Це справжні перлини фольклору й етнографії!
Оскільки ми майже не знали про зміст цих термінів, то вчитель зупинився детальніше на них. Як ми довідалися, фольклор — це така наука, яка вивчає усну народну творчість: пісні, легенди, казки та перекази. Етнографія досліджує давній побут, тобто як жили і чим займалися люди. Це — житло, одяг, народна медицина і кулінарія, традиційні промисли й ремесла, свята та обряди...
Учитель при цьому наголосив, що український народ протягом століть виробив безліч форм такої культури. Особливо це стосується історичних пісень. Царизм жорстоко пригнічував наш народ. Йому забороняли вивчати власну історію, писати й друкувати книги українською мовою, ставити п’єси й навчати дітей рідним словом. Тому наші пращури намагалися все це відтворити в піснях і думах, легендах та казках. Наостанок він нагадав нам слова Миколи Гоголя, який стверджував, що в українській пісні — дух талановитого народу, його нелегка історія.
І ось я, повернувшись зі школи, ще раз переглядаю свої записи. Назбиралося їх чималенько. Виймаю з ранця ручку, пробую писати. Тільки кулька щось завередувала. Невже виписалася?
У цей час до хати зайшов дідусь.
— Над чим голову сушиш?
— Щось ручка,— пояснюю,— перестала писати...
— Дай-но мені, подивлюсь на неї!
Він взяв у долоні кульку, покрутив її туди-сюди, наче сукану свічку.
— Тепер пробуй!
На подивок, ручка почала писати.
— Так ось,— вів далі дідусь,— з цього приводу я тобі розкажу цікаву історію про чорнило. Це вже тепер ви стали запанібрата. Маєте удосталь і олівців, і ручок. А колись, за моєї пам’яті, знаєш, чим писали?
— Гусячими перами,— зразу ж відповідаю.
— Так, гусине перо було вельми в пошані. Але про нього потім. У нашій церковноприходській школі ми на уроках користувалися лише грифелями.
— Чим? — не второпав я.
— Замість зошитів, які ви не вельми бережете, ми користувалися невеличкими дощечками. Щось на зразок вашої шкільної, тільки менших розмірів. Зшиток був великим дефіцитом. Учитель диктує, а ми грифелями пишемо. Списалася дощечка — витер написане квачем і знову за роботу.
— А домашнє завдання на чому виконували?
— Домашні вправи вже робили на папері. Ось тут і ставали в пригоді гусячі пера. З ними було легше, бо в кожній хаті тримали сю живність. Зайдеш, бувало, до сусіда, а там самі пера скриплять та каламарі чорніють...