Я вийшов з будинку. Землю вкривали тверді, схожі на малюсінькі льодяники, сніжинки. Міцно злипнувши докупи, вони, здавалось, відмовлялися танути. А проте, коли годинник вибив третю, сніг розтанув майже повністю. Земля зволожіла, і надвечірнє сонце огорнуло пасовище лагідним світлом. Бадьоро, ніби вирвавшись з клітки, защебетали птахи.
Після вечері я взяв у кімнаті Пацюка роман Конрада разом з книжкою "Як спекти хліб" і, вмостившись на дивані у вітальні, почав його читати. Прочитавши десь третину книжки, я натрапив між сторінками на газетну вирізку сантиметрів десять на десять, яку Пацюк використовував як закладку. Вона була без дати, але, судячи з кольору паперу, я зробив висновок, що газета вийшла порівняно недавно. Зміст вирізки — виключно місцеві новини. Відкриття симпозіуму в готелі в Саппоро про проблеми старіння суспільства. Проведення спортивної естафети поблизу міста Асахікава. Читання лекцій про кризу на Близькому Сході… Зовсім нічого, що могло б привернути увагу Пацюка або мою. На звороті — суцільна газетна реклама. Я позіхнув, закрив книжку і пішов на кухню розігрівати залишки кави.
Прочитавши газетні новини, я вперше відчув, що цілий тиждень живу відірваний від подій, які відбуваються у світі. Без радіо, телебачення, газет і журналів. Може, саме зараз ядерні ракети нищать Токіо, а по всьому світу шириться епідемія якоїсь хвороби. Або ж Австралію окупували марсіани. Та навіть якщо це правда, навіщо мені її знати? Якби я зайшов у гараж, то міг би послухати радіо "Лендкрузера", але робити цього мені не хотілося. Якщо можна обійтися без новин, то вони не потрібні, а, крім того, в мене і так є багато причин для неспокою.
А все-таки в моїй голові щось застряло. Враження було таке, ніби перед очима щось прошмигнуло, а я, задумавшись, нічого не помітив. Однак мимоволі воно закарбувалося на сітківці… Я поклав у раковину порожню чашку, повернувся у вітальню і ще раз обдивився газетну вирізку. Те, що я намагався відшукати, виявилося на звороті:
ПАЦЮЧЕ! ДАЙ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ!
НЕГАЙНО!
ГОТЕЛЬ "ДЕЛЬФІН", КІМНАТА 406
Я засунув вирізку назад у книжку і плюхнувся на диван.
Виходить, Пацюк знав, що я його розшукую! Цікаво, яким чином він натрапив на моє оголошення? Може, випадково, коли спускався з гір? Або тоді, коли свідомо чогось шукав, а тому зібрав і переглянув газети за кілька тижнів?
Та попри це він не зв'язався зі мною. Може, газетне оголошення попало йому на очі, коли я вже вибрався з готелю "Дельфін"? Або ж його телефон вийшов з ладу, коли він збирався мені подзвонити?
Е, ні! Пацюк не те що не міг, а не хотів зі мною спілкуватися! Адже простіше простого здогадатися, що коли-небудь доберуся і сюди, якщо вже опинився у готелі "Дельфін". Якби він хотів мене побачити, то почекав би або принаймні залишив записку.
Інакше кажучи, з якоїсь невідомої причини Пацюк не захотів зі мною зустрічатися. Однак він не відмовлявся від мене. Бо якби не хотів, щоб я сюди приходив, то мав чимало способів тримати мене за порогом. Як-не-як, цей будинок належав йому.
Роздвоюючись між цими двома припущеннями, я стежив, як велика стрілка настінного годинника повзла по циферблаті. Стрілка описала повне коло, а я так і не зумів знайти чогось середнього між двома крайностями.
Чоловік-Вівця щось знає. Я в цьому не сумнівався. Людина, здатна так швидко помітити мій приїзд, не може не знати Пацюка, який прожив тут майже півроку. Що довше я міркував, то щораз більше впевнювався ось у чому: вчинки Чоловіка-Вівці — відображення волі Пацюка. Чоловік-Вівця спровадив з гір мою подружку і прирік мене на самотність. Напевне, його поява — якесь попередження. Навколо мене розігрується якийсь сценарій. Незабаром сцена розчиститься — і от-от щось станеться.
Я погасив світло у вітальні, піднявся на другий поверх і, залізши в ліжко, дивився на місяць і пасовище під снігом. У прогалинах між хмарами видніли холодні зорі. Я відчинив вікно і вдихнув нічні запахи. Серед шелесту листя дерев я почув здалека якийсь дивний крик — чи то птаха, чи то звіра.
Так промайнула моя сьома доба в горах.
Наступного ранку я прокинувся, пробігся по пасовищу, потім прийняв душ і поснідав. Ранок нічим не відрізнявся від інших. Як і вчора, небо затягло хмарами, але температура повітря трохи підвищилася. І жодних ознак того, що сніг випаде.
Я натягнув сині джинси і светр, а поверх нього — теплу куртку з каптуром, узув легкі спортивні кеди і вирушив навпростець через пасовище. Зайшовши у діброву на сході, де востаннє зник Чоловік-Вівця, я довго йшов між деревами. Пристойної дороги я не запримітив, людських слідів — також. Іноді натрапляв на старі повалені стовбури беріз. Земля була рівною, та незабаром я наткнувся на широкий, завширшки з метр, рів — чи то висохле джерело, чи то залишки траншеї. Звиваючись між деревами, рів тягнувся вглиб діброви на кілька кілометрів. Місцями глибокий, місцями мілкий, по кісточки встелений опалим листям. Ідучи вздовж рову, я нарешті набрів на доріжку, що виступала над землею, мов хребет на спині в коня. Її пологі схили з обох боків плавно переходили у видолинки, вкриті засохлою травою. Птахи кольору пожухлої трави пурхали через доріжку і зникали в заростях на схилах. Подекуди між деревами палахкотіли червоні пуп'янки дикої азалії.
Пройшовши доріжкою десь з годину, я повністю втратив здатність орієнтуватися за сторонами світу. О, так мені не вдасться знайти Чоловіка-Вівцю! Я йшов уздовж видолинка доти, доки не почув, як жебонить вода. Коли ж побачив річку, пішов берегом униз за течією. Якщо не помиляюсь, невдовзі мав з'явитися водоспад і неподалік від нього — дорога, по якій ми з подружкою добиралися в гори.
Після десятьох хвилин ходьби я почув шум водоспаду. Гірський потік, нариваючись на валуни, розбивався на окремі струмки й де-не-де утворював холодні западини. В западинах не було видно риби, лише на їхніх поверхнях повільно кружляло кілька листочків. Перестрибуючи з валуна на валун, я перебрався через річку і по слизькому схилу піднявся до знайомої дороги.
Край моста сидів Чоловік-Вівця і дивився на мене. З його плеча звисав великий парусиновий мішок, ущерть напханий хмизом.