— Якщо помру, — часто казала вона, — то спали ці записки. Добре облий гасом і спали, а попіл закопай у землю. Я тобі ніколи не прощу, якщо хоч один ієрогліф побачиш.
— Але ж я стільки разів з тобою спав! Знаю геть-усі закутки твого тіла. Чого тепер соромишся?
— Клітини тіла оновлюються кожного місяця. Навіть зараз! — і вона піднесла до моїх очей зворотний бік своєї руки. — І все, що ти, як тобі здається, знаєш про мене — це лише твої спогади!
Та жінка завжди — за винятком місяця перед розлученням — так само логічно мислила. Реальності свого життя схоплювала якнайточніше. Інакше кажучи, керувалася принципом: не відчиняй удруге зачинені перед тим двері, але й не заважай їм залишатися відчиненими.
Усе, що я знаю про неї, — це лише спогади. Спогади, які відступають щораз далі в минуле, і відмирають, як старі клітини. Так, що навіть точно невідомо, скільки разів ми з нею кохалися.
2. Поява Професора Вівці
Прокинувшись наступного ранку о восьмій і тепло одягнувшись, ми спустилися ліфтом униз і зайшли поснідати у найближчий кафетерій. Ні ресторану, ні буфету в готелі "Дельфін" не було.
— Як я вже казав учора, нам треба діяти поодинці, — нагадав я і передав їй копію фотографії з вівцями. — Я спробую з'ясувати, де знаходиться місцевість з горами, зображена на фотографії. Ти шукатимеш пасовиська, де вирощують овець. Гадаю, знаєш, як це робити, чи не так? Будь-який найменший натяк пригодиться. Бо тоді не доведеться блукати наосліп по всьому Хоккайдо, правда?
— Не турбуйтеся. Зроблю усе, як треба.
— Отже — зустрінемося надвечір у готелі!
— Тільки не переживайте, — сказала вона, одягаючи темні окуляри. — Не сумніваюсь — усе легко знайдеться.
— Було б непогано… — погодився я.
Однак, звісно, справа так легко не просувалася. Я навідався у Відділ подорожей губернаторства Хоккайдо, обійшов різні екскурсійні бюро й туристичні фірми, заглянув у Товариство альпіністів — одне слово, побував у всіх установах, які мали хоч якийсь стосунок до туризму та гір. Та ніхто з опитаних людей не міг пригадати нічого певного про гори, зображені на фотографії.
— Звичайнісінький гірський краєвид, правда? — казали вони. — І до того ж, знято лише одну частину…
Упродовж дня я оббігав усе місто, але все, що мені вдалося розізнати, зводилося ось до чого: гори на фотографії виглядали настільки звичайними, що за таким маленьким фрагментом вгадати їхню назву було важко.
По дорозі я зайшов у книгарню, купив атлас острова і книжку "Гори Хоккайдо", а потім у кафетерію замовив два імбирних пива і поринув у читання. На Хоккайдо було неймовірно багато гір, схожих одна на одну як забарвленням, так і формою. Я спробував зіставляти одна за одною гори у книжці з горою на фотографії Пацюка, але через хвилин десять у мене голова заболіла. Та, крім того, біда полягала в тому, що гори на фотографіях у книжці становили лише невеличку частину всіх гір на Хоккайдо. До того ж, було зрозуміло, що досить подивитися на ті самі гори під іншим кутом зору — і враження від них різко змінюється. "Гори живуть, — писав у передмові автор книжки. — Вони змінюються до невпізнання залежно від кута зору, пори року і настрою спостерігача. Отже, треба запам'ятати найголовніше: дивлячись на гори, ми завжди можемо схопити лише невеличку частину того, чим вони є насправді".
— От тобі і маєш!.. — сказав я сам до себе. І знову взявся до справи, щойно визнаної безнадійною. Коли дзвін на вежі вибив п'яту, я вмостився на лавочці в парку і заходився гризти смажену кукурудзу, водночас підгодовуючи нею голубів.
До збирання інформації подружка доклала трохи більше зусиль, ніж я, але в одному ми зрівнялися — наші спроби закінчилися нічим. За скромною вечерею у невеличкій забігайлівці на задвір'ї готелю "Дельфін" ми обмінялися відомостями, добутими за день.
— У губернаторстві, у Відділі тваринництва, я не довідалася майже нічого, — повідомила вона. — Коротко кажучи, вівцями ніхто більше не цікавиться. Бо їх розводити невигідно. Принаймні великими отарами і на пасовиськах…
— Отже, їх мало, а тому, вважай, пошук буде легшим.
— Нічого подібного! Якби вівчарство успішно розвивалося, діяли б відповідні об'єднання або спілки, на які можна було б вийти через офіційні адміністративні органи. Однак за теперішніх умов перерахувати малих і середніх господарів у цій галузі тваринництва неможливо. Бо всі вони за власним бажанням обзаводяться лише кількома вівцями — так само, як собакою чи котом. Загалом мені вдалося записати адреси тридцятьох досить відомих власників овечих ферм, але всі вони — чотирирічної давності. За чотири роки кожен з них міг кудись-інде перебратися. Бо наша сільськогосподарська політика змінюється через кожних три роки, як у кота зіниці…
— От тобі і маєш! — зітхнув я, ковтаючи пиво. — Ми справді наче у глухому куті. Бо на Хоккайдо схожих одна на одну гір понад сто, а як шукати овечі ферми — також невідомо.
— Але ж минув лише один день, чи не так? Усе тільки починається!
— А як твої вуха? Ніяких послань уже не приймають?
— Поки що вони не надходять, — відповіла вона, з'ївши шматок вареної риби і запивши супом з місо[19]. — Я навіть знаю чому. Загалом послання приходять лише тоді, коли я збиваюся з дороги або відчуваю духовний голод. А тепер ні того, ні іншого немає.
— Ти хочеш сказати, що рятівну мотузку тобі кидають лише тоді, коли ти починаєш тонути?
— Саме так. А зараз я з вами — і вже цього достатньо. У такий час ніякі послання не потрібні. Отож шукати вівцю доведеться нам самим.
— Я не зовсім розумію, — сказав я. — Практично нас уже загнали в кут! Якщо вівця не знайдеться — ми опинимося у дуже скрутному становищі. Я ще не знаю, в якому, та коли вже вони погрожували, що нам не збутися біди, то, напевне, так воно й буде. Бо в такій справі вони — професіонали, хіба ні? Навіть якщо Шеф помре — організація залишиться і своїми щупальцями, що розповзлися по всій Японії, немов труби каналізаційної системи, спробує нас доконати. Я розумію, що це звучить безглуздо — але все насправді так!
— Як у тому фільмі "Агресор", що показували по телебаченні, чи не так?
— Схожість — саме в безглузді… А взагалі-то ми уклепалися в неприємну історію. "Ми" — тобто я і ти. Спочатку я сам, а на півдорозі й ти приєдналася. А по-твоєму, ми не йдемо на дно?