— Не знаю, — відповів я. — Я навіть не певен, чи доречно ставити таке запитання.
— А ти, бачу, з головою, — сказав чоловік і зчепив пальці на коліні. Їхні кінці вибивали повільний ритм. — Ясна річ, розмова про житлові масиви — це лише приклад. Якщо бути точним, то вся організація Шефа складається з двох частин: першої, що рухається вперед, і другої, що рухає вперед. Звісно, є також інші частини, які виконують різні функції, але загалом згадані раніше дві частини становлять кістяк нашої системи. Інші майже не мають жодного значення. Перша частина — Воля, друга — Прибуток. Коли заходить мова про Шефа, то люди всю свою увагу звертають лише на Прибуток. Тож після його смерті вони копошитимуться лише навколо Прибутку, вимагаючи його поділу. І ніхто не захоче Волі. Бо ніхто не розуміє, що це таке… Саме це я мав на увазі, коли говорив про розділення спадщини Шефа. Волю розділити на частини не можливо. Вона на всі сто відсотків успадковується або на всі сто відсотків утрачається.
Чоловікові пальці все ще вибивали повільний ритм. Усе інше залишалося в ньому таким же, як і раніше. Двозначний погляд, холодні зіниці, безвиразне, з правильними рисами обличчя, звернуте до мене під одним і тим же кутом.
— А що таке Воля? — спитав я.
— Концепція управління простором, часом і можливостями.
— Не розумію.
— Звісно, цього ніхто не розуміє. І тільки Шеф відчував це, так би мовити, на інстинктивному рівні. Можна навіть сказати, що він заперечував самопізнання. Саме з такого заперечення вперше почнеться справжня революція. Висловлюючись зрозумілою тобі мовою, ідеться про революцію, внаслідок якої капітал втілиться у праці, а праця — у капіталі.
— Схоже на утопію, хіба ні?…
— Навпаки. Саме пізнання — це утопія, — заперечив чоловік. — Звісно, все те, що ти чуєш зараз від мене, — це лише слова. Хоч би скільки я їх нанизував, пояснити тобі обшир Волі Шефа не зумію. Моє пояснення лише продемонструє мою залежність від Волі Шефа за допомогою залежності від мови. Заперечення пізнання веде до заперечення мови. Коли втрачають зміст такі підвалини західноєвропейського гуманізму, як індивідуальне пізнання та неперервність еволюційного розвитку, непотрібною стає і мова. Буття перестає бути індивідуальним і перетворюється в хаос. Ти вже не самодостатня істота, а частка хаосу. Твій хаос став моїм, а мій — твоїм. Буття — це спілкування і, навпаки, спілкування — це буття.
Мені раптом здалося, ніби в кімнаті страшно похолодніло, а поряд мені приготували теплу постіль. І ніби до ліжка заманювали… Однак, звісно, це був обман органів чуття. Стояв погідний вересневий день, і знадвору долинало безперестанне сюрчання цикад.
— Спроби розширення свідомості, які ви зробили або, точніше, намагалися зробити у другій половині шістдесятих, скінчилися повною невдачею, бо спиралися на індивідуума. Інакше кажучи, якщо не змінювати якості індивідуума, то розширення свідомості призведе лише до відчаю. Саме це я мав на увазі, коли говорив про посередність. Та дарма, хоч би скільки я тобі пояснював, ти все одно не зрозумієш. Зрештою, я і не вимагаю від тебе розуміння. Я лише намагаюся говорити з тобою відверто. А тепер про малюнок, який я передав тобі недавно, — вів далі чоловік. — Оригінал підшито до історії хвороби, яка зберігається в одній з лікарень армії США. На ньому є дата: 27 червня 1946 року. На вимогу лікарів Шеф намалював його власною рукою. Як частку в процесі документування його галюцинацій. За лікарняними записами, ця вівця справді дуже часто з'являлася у галюцинаціях Шефа. Якщо послуговуватися цифрами, то у вісімдесяти відсотках випадків, тобто у чотирьох випадках з п'яти, до нього приходила вівця. І не звичайна, а з каштановою зіркою на спині.
Далі — герб із зображенням вівці на запальничці Шеф постійно використовував як свою емблему від тридцять шостого року. Як ти, гадаю, і сам помітив, вівця на гербі зовсім така сама, як і вівця на малюнку з історії хвороби Шефа. І до того ж вона нічим не відрізняється від вівці на твоїй фотографії. А ти не думаєш, що це досить цікавий факт?
— Може, це просто випадковий збіг…
Я намагався говорити якомога спокійніше, але це мені ніяк не вдавалося.
— Та це ще не все, — вів далі чоловік. — Шеф наполегливо збирав різні матеріали та інформацію — вітчизняну і закордонну, — яка стосувалася овець. Щотижня сам витрачав багато часу на уважний перегляд добірки статей, опублікованих в Японії за минулих сім днів в усіх газетах і журналах на "овечу" тему. Я сам йому в цьому довго помагав. До цього він ставився дуже ревно. Здавалося, ніби щось шукав. А коли Шеф зліг, я особисто взяв на себе цю роботу. Настільки вона мене зацікавила. Що, власне, за всім цим ховається? І тоді я вийшов на тебе. На тебе і на твою вівцю. Як не крути, а це не випадковість.
Я взяв зі стола запальничку і зважив на долоні. Руці було приємно від такої ваги. Не надто важко і не надто легко. Буває у світі така от вага.
— Чому Шеф завзято шукав вівцю? Що ти про це думаєш?
— Нічого не розумію, — відповів я. — Краще було б спитати його самого. Відповідь була б швидша.
— Спитав би, якби було можна. Вже два тижні Шеф лежить непритомний. Боюсь, що він удруге не прийде до пам'яті. А якщо помре, то разом з ним навічно буде поховано і таємницю вівці із знаком зірки на спині. Саме цього я не в змозі перенести. Не з міркувань особистої вигоди чи втрати, а з набагато вищого принципу відданості.
Я відкинув кришку запальнички, повернув коліщатко, викресав вогонь — і закрив кришку.
— Може, все, що я розповідаю, здається тобі чистісінькою нісенітницею. А, може, так воно і є. Може, це справді нісенітниця. Однак я хочу, щоб ти зрозумів: нам залишиться тільки одне. Шеф помре. Помре єдина Воля. Обернеться в ніщо все, що її оточувало. Залишаться лише цифри. І нічого більше. Ось чому мені так хочеться відшукати вівцю. — Уперше за час розмови на кілька секунд він заплющив очі і замовк. Потім вів далі: — Послухай мою гіпотезу. Всього лише гіпотезу. Якщо вона тобі не сподобається, то краще тобі про неї забути. Я вважаю, що саме ця вівця — прототип Волі Шефа.
— Щось на зразок тваринячого бісквіту… — сказав я. Чоловік ніби не почув моїх слів.