…По той бік левади під лісом озвалась пісня. Чистий, безпечний, трохи втомлений, але піднесений парубочий голос зносив її в синє небо, й вона стелилася понад левадою, понад лісом і сонним селом:
Марія сміється — Дунай сколихнеться,
Дунай сколихнеться — вода розіллється…
Гарно співав парубок. Вертався від дівки, вів свою пісню, й мені знову згадалося наше село, й темна — претемна ніцька ніч, і я біля плоту, вже підпарубчак, але ще не парубок, стою, завмираю, слухаю з хутора, як у селі співають дівчата, й так мені любо, тривожно, й так мене бентежить та пісня, так манить, стільки обіцяє всього попереду — щастя, кохання, воно ще незвідане моїм серцем й через те ще вабливіше, воно — увесь світ, щось таке, що не вміщається ні в хаті, ні в церкві, ні навіть під зорями, воно вже в мені, терпке й таємниче, від самих думок про нього стає жаско та гаряче, й гарно так, що можна вмерти. Боже, яка це благодать — життя, яка дивина — світ. Він і зараз здається мені чарівною дивиною, й хочеться піти кудись і не вернутися, розчинитися тінню в лісах, впасти на листок і все бачити, все чути, й самому стати листком, тільки так можна збагнути світ, тільки так осягнути вповні щастя. Майже всі мають його за приручену домашню птицю: добрі коні, високі хороми, грецькі горіхи в саду, вози на ошинованих колесах, криті атласом кожухи, й завжди того мало, скільки б його не було, табуни коней, скрині кожухів, а хочеться більше, бо тільки тоді буде щастя. Його немає, нехай тих кожухів накладуть під самі хмари. Сьогодні я знаю, що в світі немає нічого солодшого за весняний мед і за молоді гарячі губи, але спиваються всі меди і всі губи, скільки б їх не було, далі вони стають пісніші й пісніші, а найсолодші — ті, перші, ще неціловані. Але вони десь там, за синьою межею. Дівчина, яка мене перестрівала й насміхалася з мене — дурний — дурний, я тоді не знав, що то вона залицяється до мене, — давно вийшла заміж, має діти, либонь, і забула про мене, а я все валасаюся по світу… Для чого валасаюся? Для чого я на цій землі, під цим небом? Іноді це запитання пекучою глицею прохромлює мені серце, і я шукаю відповіді, шукаю й не знаходжу. Ну, щоб мати свої діти, а вони також матимуть діти… Щоб славити Бога? Для цього є попи й дяки, і святі схимники, їхні молитви доходять швидше. Щоб оборонити вітчизну? Так. А ще я знаю, що без мене стане порожнім оцей степ і увесь світ. То самообман — що все вже позаду. Власне ж, ще нічого не було. Воно — попереду. Закінчу оцю важку мандрівку, й тоді… Житиму в спокої, без страху та злоби в серці, житиму для себе. Це і є щастя. Десь осяду… Не знаю, не знаю. Я часто бачив у степу марево. Може, тільки воно і є щастя? Нас вабить усе, чого не маємо. Напитися води, коли її немає, зігрітися, коли холодно… Ні, це не те. Найперше воно в любові. До матері, до сусідів, до рідної землі. Я часом гірко ненавиджу, але ще дужче люблю. Це і є життя.
Пробудився від холодної роси. Десь у вербах кувала зозуля, то кувала дівчина, яку прокляв батько, й вона стала зозулею. Моя дівчина. Яку ще не здибав. Дві дрімлюги ганялися в небі одна за одною, зносилися високо вгору, а тоді починали падати вниз з коротким і тугим дудонінням. У селі скрипіли колодязні журавлі, помукувала худоба.
Мій кінь стояв, похиливши голову. Взяв його в повід і повів до села. Біля криниці під яворами стояли з коромислами та відрами дівчата, вода вже й не гойдалася у відрах — стояли давно, переповідали дівочі таємниці, повз них пройшов сивовусий бадьорий дід, зачепив жартом одну й другу, дівчата спалахнули ружами, я підійшов і попросив відра напоїти коня, одна дівчина ковзнула по мені байдужим поглядом, перечікуючи, коли я напою коня й піду, але друга, кругловида, серпоброва, затримала на мені погляд, і в її очах змигнули синенькі вогники. Отже, я ще можу запалити їх, і від того стало приємно.
Подякував за відро, сухою піскуватою дорогою спустився до греблі посеред зарослого куширом ставу, по той бік греблі, на вигоні — нова церква, навпроти неї хата з розбитою пляшкою на тичині — корчма, а біля корчми — довга низка возів на високих колесах — чумацьких маж. У передню мажу запряжені великі круторогі перисті воли з білими спинами та чорними боками, а далі побрязкують ярмами солов’ї, муругі, сірі, й нікого біля них немає, тільки біля останньої вовтузиться маленький худорлявий чоловічок з заткнутими за пояс полами сірої свити й роздратовано промовляє: "Ший — ший — ший", — а воли відвертають від нього голови, не хочуть вкладати їх у ярмо. Мабуть, через те, що такий нікчемний хазяїн. Я допоміг йому запрягти волів. І збагнув, чому так тихо в селі, чому не вигнано на пашу худобу — з села від’їжджають чумаки. Й справді, бевкнув дзвін, і повалили вони з церкви — у чистих сорочках, в густо намащених добрим дьогтем чоботях, з батогами під ліктями, а на батогах — червоні стрічки, а за чумаками жінки, діти, родичі, чумаки підійшли до возів, стали в кружок, попадали на коліна, й молоденький попик у коротеньких ризах відправив останній, напутній, молебень та покропив похилені голови святою водою. Чумаки попідводилися з колін, кремезний, з вусами — гадюччями отаман підійшов до тину, дістав з кишені білу полотняну шматину, нагріб у неї жменю землі та зав’язав міцно. Земля на те, якщо помре в дорозі, то покладуть у могилу, й ще троє старших чумаків понабирали землі, молоді ж зневажили.
— Прощайте, панове громада! — вклонився на всі боки чумацький ватаг, і до чумаків кинулися жінки, матері, діти, обціловували, біла челядь плакала, декотрі жінки приголошували, молоденький русявий чумачок, либонь нещодавно жонатий, соромився цілувати на людях свою малжонку, й вона соромилася, але дивилися одне на одного такими очима, що на серці скипалася мжа. Оце і є відповідь на те, про що я думав.
— Годі, рушаймо! — гукнув отаман і відтрутив від себе повновиду високочолу дружину в дорогому парчевому очіпку. — Гей, круторогі!
Зарипіли мажі, заголосив дзвін, і валка посунула до греблі. Проводжали за греблю, а далі ватаг подав знак, і всі, хто проводжав, зупинилися, а чумаки востаннє хрестилися на церкву і вже не оглядалися. Такий звичай. Уже з поля, з — за цвинтаря долинула ні весела ні сумна чумацька пісня: