Янголи розвісили лампади й поснули, ото в них усього й роботи, а мені сон не йшов до віч, я лежав на леваді в траві, пас на припоні, на віжках, прив’язавши один кінець до гнуздечки, а другий до руки, коня, слухав, як ховавкає в травах перепел, як скрипить у селі пізній колодязний журавель, як десь ліниво брешуть собаки. В полі горить вогник, то пригасає, то спалахує знову — пастухи підкидають хмизу — він далеко від мене і все ж степлює душу — не сам я посеред цієї глухої ночі.
Кінь зітхає нутром, форкає й спасує присмачену вечірньою росою траву. Весь день він ішов то доброю риссю, то трухцем, й притомився, охляв, і тепер пасеться жадібно. Кінь — не кепський, високий, з довгими тонкими ногами, сухими грудьми, мабуть, народжений під сідло, для бігу, для вітру, але попав у роботу, у віз, став робочою скотиною, затяганою, впертою, понурою. О, то велика різниця — кінь верховий — повезун і кінь возовий, селянський, верховий знає, що вся його потуга в бігові, красивій ході, грайливості, те особливо поціновує хазяїн, він мовби й укоськує ("ну, граєш!"), і милується його норовом, а кінь перебирає ногами, вдає, що хоче гризонути вершника за коліно, він — вигулянець, хазяїнів улюбленець, він бридиться поганим стійлом та поганою збруєю, ніколи не впаде на землю, задравши копита, та не почне перекидатися з боку на бік — в пилюці та кізяках, — він чекає на опалку з добірним вівсом, на шматочок хліба з руки господаря й платить йому красивою гордою ходою та летом по чистому полю. Возовий кінь не знає радості, свят, бреде по дорозі день до вечора, а випряжений піде попаски й забреде в такі бур’янища, що грива і хвіст позлипаються в кім’яхи, або ж залізе по саме черево в твань і вилізе звідти в рясці та глеї. Верховий кінь не піде далеко від хазяїна, кінь возовий норовить податися кудись, де його не можна знайти. Я люблю хороших коней, люблю мчати на них наперегони з вітром, і як заграє кінь, в мене сміється серце.
Я пасу коня на волосяних віжках, засинаю — він смикне, і я прокидаюся.
Й снилася мені церква в нашому селі, така маленька й така стара, що здалеку скидалася на ожеред соломи, і хтось стоїть у білому на дерев’яній паперті, подзвонює ключами та манить мене пальцем. Я — малий — малий, у солом’яному брилі, підходжу ближче й бачу, що то батько. Він не тільки в білому, а й сам білий як лунь, і скроні поввалювалися, більше схожий на шкелета, ніж на людину. Я сахаюся й біжу, біжу і вбігаю на власне подвір’я та кричу: "Мамо!" — "Чого ти, синку?" — озивається з городу мати.
Я прокидаюся… Кінь потягнув віжки, й моя рука затерпла, шорстка волосінь повпивалася в руку. Потягнув за віжку й перев’язав на другу руку. Думаю про батька, він чомусь часто почав приходити до мене вві сні. Майже кожного разу я розумію, що він — мертвий, і ті сни для мене дуже важкі, я не боюся мертвого батька, він помер давно, й від нього досі лишився тільки кістяк, подібний до тих, які вимиває весняна вода на запорозькому кладовищі. Всі ми станемо кістяками, ми і є кістяки, живі й мертві, одначе ті прожили своє життя, ми маємо прожити своє. Мій батько — п’яничка й трохи лиходій, водночас був дуже набожний (як те в ньому уживалося?), щосуботи й щонеділі водив мене до церкви, а у Великий піст брав туди кожного дня, і я подовгу вистоював у тісному, ветхому, вологому, схожому на сінці притворі, коли ж ноги затерпали зовсім, ставав на коліна буцім молитися й так відпочивав, з сутіні на мене суворо дивилися боги, й ревів псаломщик, його голос злітав під ветху баню таким громом, що здавалося, ось — ось розвалить її, і всю церкву, і трохи заспокоював голос батюшки з алтаря — м’який і лагідний. І сам батюшка був добрий, тільки дуже бідний, у потертих ризах та чоботях з старими пришвами. Захланний, ворохобний мій батько часто чомусь чіплявся й до нього, а батюшка лишень посміхався та намагався заспокоїти його. Але заспокоїти мого батька могла тільки мати, тиха та добра, й милосердна, а водночас безбоязна й аж величава. Мати чомусь також почала часто снитися мені. Батькові потрібно поставити в церкві свічку. А мати?.. Спогадую її, й серце мені щемить. Моя мати… Я не знаю, хто вона… Чайка чи ластівка, чи хохітва, чи й трохи каня. А може, все разом. Я її син, але, й відсторонюючись, знаю, що такої матері більше немає в світі. Вона й добра, вона й горда, вона розумна і неймовірно роботяща. Їй би бути панею, або хоч дідичкою, порядкувати великим господарством. Робота горить у її руках, вона і сіяла, і молотила сама (батько або бурлакував, або бігав у попихачах при панах), ще й залагоджувала всі батькові негаразди. А як вона співала, як молилася, у якій чистоті тримала нашу хату! По суботах мила у вербовому зрізі нас с сестрою, далі милася сама й сідала розчісувати свої коси. Вони в неї чорнющі, як ніч, і до самої землі, вона розчісувала їх великим гребенем для прядива, а ми сиділи й заворожено дивилися, й так само заворожено дивився батько, тоді він ставав маленький і смирний, він знав, що таких кіс немає більше ні в кого у селі, й такого голосу також, і почував свою вину перед нею за нашу нужду. Як же я давно бачив свою матір! Один—єдиний раз після татарського полону. Нас лишилося двоє в цілому світі, я і моя матінка, й живе вона самотиною, а я віюся по світах. Та що маю діяти?.. За ранньої молодості ми живемо для самих себе, поспішаємо до своїх коханих, летимо в світи, покидаючи матерів. Це ж я й нині промчу мимо неї… Несамохіть, поза моєю волею, затріпотіла в грудях пісня, і я випустив її на волю:
Ой у полі річка,
Через річку — кладка,
Не покидай, козаченьку,
Рідненького батька.
Бо батька покинеш,
І сам марно згинеш,
Річенькою бистренькою
За Дунай полинеш.
Співав про батька, а думав про неньку, переливав свою тугу в голосні слова, які линули над степом.
Й майнуло, проклюнулося зовсім неймовірне — залетіти до неї хоч на день, хоч на півдня, тепер я на коні, тепер встигну. Бог бачить мою правду, він не покарає за те. А я тільки стану на порозі, вклонюся моїй неньці, вона вмиє мою голову солоними слізьми. Мою голову не беруть кулі, вони минають її, і то правда, більша ніж звичайна правда, але ж…