— Ставишся до мене, як до хворого, — буркнув роздразнено.
— Але ж ти сам захотів поїхати до бабці, — здивувалася жінка.
І він поїхав. Сидів і дививсь у вікно. Стелилися надовкіл знайомі краєвиди, в автобусі гостро пахло бензином та перегаром, він заплющився й думав, думав, бо раптом здалося, що увійшло йому щось у душу, щось її задимило чи затьмарило; те "щось" не має ні назви, ні образу, але гостро відчувається. Повторював подумки розмову з дружиною й думав, що, можливо, образив її, що ніколи раніше не розмовляв з нею так різко. Трохи дивувався, що вона анітрохи не образилася, тож сидів із міцно запечатаними очима й думав, що йому, може б, треба жінки енергійної й навальної, яка б під каблуком його тримала — може, тоді б зберіг лагідну вдачу. Але доля повелася по-своєму, і його жінка була точнісінько така ж, як він: м’яка, невпевнена й несмілива і, здається, таки потребувала міцної чоловічої руки. Думав, чи любитиме її тепер, коли втратила те, що найбільш його приваблювало? Сидів, сплівши пальці й відкинувшись на спинку крісла, й робив вигляд, що спить. Біля нього жахнющо дихав перепаленою горілкою чолов’яга з неголеними щоками та червоними очима — цей запах він також сприймав нормально...
— Знаєш, що я подумав, їдучи в автобусі до прабабці? — спитав Віталій. — Розрізняючи в світі тільки неприємні запахи, чи не почну я погано думати про світ? Чи не здобуду нездорової мізантропії і чи не зненавиджу близьких та рідних собі?
— Ну, ти задалеко взяв, — мовив лікар. — Йдеться тільки про невелику ваду організму.
— В тому-то й річ, що йдеться не про ваду, а властивість. І не забувай, що мимоволі я стаю якимсь... паскудою, чи що!..
Він їхав до бабці, і вся атмосфера, оті краєвиди за вікном, отой важкий дух в автобусі принесли йому короткочасний, як політ птаха, сон. На коротку хвилю запав у непам’ять, а коли виплив із забуття, йому смішно стало за всі оці дрібні гризоти, адже світ є такий як є, пронизливо реальний і простий. Всі ускладнення — це тільки химери нашого мозку, подумалося йому, і щоб з ними боротися, треба не обтяжувати той мозок, а відгорнути їх од себе й відмести, наче сміття. Вирішив вилікувати сам себе і вже наперед починав радіти. Його сусід допоміг йому тим, що зійшов на зупинці серед лісу, і той ліс проковтнув його. Тоді Віталієві привиділася стежка, що вела до прабабцевої хати, і він згадав, що не ходив по ній бозна-відколи, що він, зрештою, заскучив за тим тихим домом, так густо зарослими деревами, що його й не видно звіддалік. Бабця вже не може дати ради рослинному буянню, і воно забирає в свої тенета дім і землю навколо — все там цвіте й зеленіє, все там неймовірно розрослося. Сама прабабця сидить на ґанкові мала, сива, добродушна, часом до неї завітає сусідка, і вони по-бабському побалакають, а після таких розмов їй і самою не страшно бути. Очі її люблять зелений колір, та й не розучилася вона милуватися на квіти й зело. "Всяке зілля на добро людині", — каже вона, а навколо пишніють мальви, жоржини й півонії — одні квіти відцвітають, а інші починають цвісти, і буяють вони в неї з ранньої весни до пізньої осені. Віталій подумав, що недаремно тікає в той оазис, — там великий простір, з якого не матиме сили випити всіх духмянощів, адже там їх, приємних запахів, без міри. Вони йдуть на землю, зело й квіти, напливають хвилями, і він знає: лише там пізнає звільнення. Там зможе спокійно сісти на порозі, запалить сигарету й спокійно дивитиметься, як росте й пишніє все навдокіл. Відтак знайде в душі силу, яка дасть йому снагу благословити все живе, квітуще й зелене, — мудру силу старіння відчує в своєму серці й навчиться тієї мудрості. Адже зараз у ньому таки щось рушиться; чоловік після сорока вперше починає лякатися свого віку, і до нього приходить ота нещаслива пора, коли конче потрібно щось вирішити. Одні тоді кидаються на калиновий міст і починають виглядати свої молодечі літа, а інші перестають відчувати чарівливість землі нашої. Здається, він належить до цих останніх, але в ньому все бунтує й протестує, бо не повинен він такого запускати в душу, бо він усе-таки розумна істота, а коли так, хай його свідомість стане сторожем його розуму: доброю людиною залишитись у цьому світі — чи ж просто це й мало?.. В тому царстві зела й квітів цілими днями літають метелики, пурхають з гілки на гілку по деревах синиці — прабабця підгодовує їх цілу зиму; павуки тонко тчуть вигадливі сіті й ловлять мух та комарів; вранці, наловивши в свої тенета роси, павутина сяє, наче срібна. В кутку двору прабабця посадила конвалії, і вони прижилися під здичавілими вишнями, вишні ті лише цвітуть, але не родять; посеред городу розкинула кулясту корону дика гршня, і вона теж тримається тільки для цвіту. У серпні там важко тужавіють плоди, все налите сонцем і розмлоєною притомою, дзвенять урочисто цвіркуни; у червні там пахтіють жасмин і липи — жасмин розрісся довкола хати, а липи обступили її зусібіч, як сторожа. Отож він їхав до тієї маленької сивої повелительки дерев та зілля, бо хотів знайти в неї лік на свою недугу, адже його прабабця не тільки милується зелом, але й відає його таємниці. До неї часто забредають хворі й печальні, і кожного наділяє вона пучечком зілля чи трави. А коли сходить сонце, весь отой квітковий світець починає ворушитися, підводить голови й сміється росою. Віталій не відає, чи вилікувала хоч одного хворого його прабабця, але про неї розійшлася добра слава. Може, тому, він покинув усе й кинувся до неї, може, тому й сидів оце зараз в автобусі з запечатаними щільно очима й уявляв, відтворював у собі образ незвичайного зеленого царства й прабабу. їй він, здається, зможе розкрити таємницю, і вона дасть йому пораду, отож, коли ступив на стежку, котра вела до знайомого й рідного обійстя, відчув особливу, радісну полегкість і вперше забув про неміч чи лиху властивість свого організму; всі його гризоти стали малі й нікчемні порівняно з душевною впевненістю, аж повірив: саме тут знайде зцілення, саме тут заспокоїться, адже всі ми однакові в цьому світі; всі ми, коли припече, озираємося, і немає в світі жодного мандрівника, котрий не хотів би прийти на місце, яке освітили своєю свідомістю його предки...