Поезії (збірка)

Страница 6 из 12

Багряный Иван

І руків'я у ньому золоте.

Збагнув? Ге-ге…

Ти ж геній геніальний!

Та проти тебе лялька Стефенсон!

Тобі б от пам'ятник, єдиний і останній,

В Женеві,

В Лондоні,

В Парижі

і в Лозанні..!

Чи снивсь тобі цей сон?

Буває, друже…От. Контсрукція та ж сама,

І коли хочеш, відсуди патент.

На нього попит в нас. Ну от "Сагіб і Самі",

Припустім, ти читав?

Але Сагіб – пусте.

Гей, друже мій, коли б умів ти плакать,

Ти б поламав його, сподвижника хреста.

ТИ ж глянь!

Ти глянь як стогне…Думаєш – коняка?

Коняка – думаєш? Ой як же ти відстав.

Тепер не те, тепер у нас культура,

Цивілізація і тисячі ідей, —-

Тепер батіг твій не якась там шкура,

Го-го! То дріт!! Бо порють ним людей.

Не даром же мільйони літ прожито,

І ми – не ви, тепер у нас зеніт.

Нещасний прадіду, сіренький троглодите,

Тобі цього повік не зрозуміть.

То дріт! То гума!

Знаєш, що то буде?

Куди тобі? Куди?..Ти в небутті.

Ти варвар був, а в нас боги, не люди –

Їм коней мучити ганебно на батіг.

Та й соромно, яка ж бо то культура.

У нас був Шуберт, Данте й Галілей,

Був Рафаель…Та що ти тямиш, мурий?

Тому й батіг у нас із дроту, а не шкури,

Що спеціально

для людей!

О, як він б’є!

Я знаю як він бє.

Проклятий день. Гей, предку огрубілий,

Чт тямиш ти, як ніжних він жує?

Так елегантно б’є, з свистом б’є,

Здирає пас

На серці і на тілі.

ІІ

І знову день, як безліч, догоряє…

З газетних шпальт мільйони рук і ніг.

У спазмах корчаться од краю і до краю….

І чую я, як з реготом (десь там чи над Китаєм)

Свистить батіг!

Свистить. Свистить….

Десь сильний слабших доїть.

Там негр, індус, китаєць... і далмат…

Із шкіри чорної, із білої, з рудої

Мундир барвистий шиє дипломат.

Тож він звідтіль, з країни казки й волі,

Де Конституція — святиня над усе, —

Тож він туди, де люди ходять голі,

Туди цивілізацію несе.

Яка краса! Філософи, герої,

Митці, любов, десь арфи золоті,

Мораль пороки розпинає на хресті,

А там…То ж ангел миру над тобою,

То над спиною — голою спиною —

Сви-

стить

Батіг!

Батіг! Батіг! Він бог на цій планеті.

Стриба в віччю і корпус, і петит.

Зате ж "за м и р" і пушки, і газети!..

І славлять, славлять різьбярі й поети,

І грають, грають арфи золоті…

Спина як тік. Взялися кров’ю шруби.

Та не кричи, бо буде ж все твоє.

Кусай!

Кусай, коли дають це, сині губи,

Кусай до крові їх, як стане серце руба.

О, як він б’є!

Тож він звідтіль, з країни казки й волі,

Де Конституція —святиня над усе, —

Тож він туди, де люди ходять голі,

Туди

цивілізацію несе!

ВІНОК СОНЕТІВ

(памфлет)

...Голод сурмить, як осел.

Наче великі клоаки —

Київ, Одеса, Полтава і Харків

Приймають в себе

Буру блювотину сел.

Юрій Клен, "Каравели"

1

О віршомази! заздрі на слова!

О "імператори" римованого зера!

Та то ж про вас сказав Микола Зеров:

"Чутливість наша вбога і чорства..."

Так, вбога, і чорства, і квола, і крива,

"Жерці і маги" *. Клякси на папері!

Класичні крадії із Алігієрі!

Де ж ваша Муза власна?!

Нежива.

Втопилася в атраментній** імлі,

Відірвана від рідної землі.

Бо ж ви — лиш євнухи з екстазом на лиці

Чужих коханок немічні співці.

Своєї Беатріче не було у вас,—

Чужу обслинили ви пильно... І тепера

Вже не впізнать її ні в профіль, ні в анфас

О "імператори" римованого зера!

2

О "імператори" римованого зера!

Естети рафіновані й святі,

Конкістадори й відкривателі світів

В чорнильних океанах на папері!

Я знаю вас, педанти від химери!

От я порушив ваш канон з вінків —

Зробив сонет з шістнадцяти рядків

І чую ґвалт... Ах-ах! і що ж робить тепера?

Але нехай! Це ж— ніде правди діти —

На сміх, на глум, це вам на зло, піїти!

Те коло зачароване — сонетний той вінок

Нехай порушує шістнадцятий рядок.

О маги! О жерці! О лицарі етеру!..

Ні, не дошкулять вас хоч би які слова.—

Чутливість ваша вбога і чорства,

Мовляв ваш метр, мовляв Микола Зеров.

3

Тож так про вас сказав Микола Зеров.

Він все життя трудився для чужих богинь,

Щоб цеї істини, гіркої, мов полинь,

Дійти в кінці, кінчаючи кар'єру.

Химер і візій опустивши сферу,

На землю грішну став нарешті він

І рідну Беатріче вглядів між руїн,

Що, як Катліна в Шарля де Костера,

В розпуці і сльозах, брудна й простоволоса,

Всіма покинута, про смерть у Бога просить...

І вирішив співець абстрактної краси,

Що перевів своє життя на пси,

Що марно римував... О, де блукав той розум?!

Кому потрібна пісня нежива?..

Й схиливши голову, прошепотів крізь сльози:

"Чутливість наша вбога і чорства..."

4

"Чутливість наша вбога і чорства

І не вгамує спраги молодої"* ,

І не привабить Беатріче тої,

І не зачепить серця...

Юнка степова.

У полі дикім десь сама собі співає.

Свавільна й горда (хоч заручена з бідою),

Як тая ластівка крилата над водою,

Дивніша над усі ваші "дива"*,—

Вона гордує вами, дивлячись у вічі...

То Беатріче! То прекрасна Беатріче!

Всіма безчещена, та чиста і свята,

Незаплямована, як іскра золота,

Неупокорена...

Але стривай на Бога!

Пощо й до кого це? Це пісня не нова

Та не збагне її душа "жерців" убога,

Убога, і чорства, і квола, і крива.

5

Так, вбога, і чорства, і квола, і крива

Душа... Рardon! Яка душа з пустелі?

Класична порожнеча Торрічеллі!

І тільки...

Але, Боже! Голова**

Мені йде обертом, дим очі закрива***,

А серце занудилося і проситься з оселі,—

Сонети — це щось вроді каруселі:

Крутись і повертайсь... і раз... і два...

О Боже, Боже! Що за мука з ним —

З сонетом цим в дурній уздечці рим!

Тепер я розумію, пощо — тільки й чуть —

Сонетярів всі геніями звуть!

Це все тому, що в римовім ярмі

Вони працюють тяжко гейби на галері,

Що кволість серця надолужують штаньми

Жерці і маги, клякси на папері.

6

Жерці і маги, клякси на папері

В часи потрясень грізних і боїв

Втекли від світу геть і ніжних солов'їв

Вдають із себе десь в класичній сфері...

Не в сфері — в запічку, десь в умебльованій печері.

Закохані в іржу класичних слів,

В Богів клясичних, навіть у ослів

Плетуть вони вінки тій гіпсовій Венері,

Юноні й Гері... То сонетяні вінки.

То наші греки — кобеляцькі земляки.

А потім ці "труди", ці "архітвори часу"

Юрбі голодній кидають з Парнасу...

Устами спраглими, в шуканні сил для бою,

Герої і мужі нової Трої

І рвуться до джерел...

й геть кидають за двері:

"Нікчемні крадії з Алгієрі!"