34. ГІМН ДІАНІ
Ми під покровом Діаниним,
Хлопці й дівчата незаймані;
Хлопці й дівчата незаймані,
Владарку славимо ми.
Ти, о Латоніє, вишнього
Паросте батька Юпітера!
Ти, яку в гаї Делійському
Мати на світ привела,-
І ти царюєш над горами,
Над полонинами буйними,
Ти зеленієш дібровами,
Гомоном рік гомониш.
Ти у пологах родильницям
Пільгу приносиш Люціною;
Трівія владна,— лампадою
В темрявих ти небесах.
Ти обертанням щомісячним
Часу потік розмежовуєш,
Збіжжям добірним плугатарям
Ти віддаєш за труди.
Будь же велика, прославлена
Під іменами розбіжними
Анковим дітям, Квіріновим ;
Захистом певним вовік.
46. ЗНОВУ ВЕСНА
Знову весна, оживає земля.
Бур одгриміла пора буркотлива,
З заходу легіт повіяв пестливий...
Де ви, багатої Фрігії ниви?
Де ти, Нікеї родюча рілля?..
В Азію, славну містами, мчимо.
Серце забилося, прагне дороги,
Радо ступають, тугішають ноги...
Друзі, прощайте! Братерським гуртком
З дому забились ми в даль незнайому,
Нарізно шлях свій верстаєм додому.
49. ДО ЦІЦЕРОНА
Найкрасномовніший із Ромулових чад,
І з тих, які живуть, і з тих, що вже немає,
І з тих, що принесе майбутніх років ряд,-
Мій Марку Туллію! Хвалу тобі без краю
І дяку без кінця Катулл зложити рад —
Катулл, між усіма поетами найгірший,
Такий між усіма поетами найгірший,
Як ти між усіма найкращий адвокат.
62. ЕПІТАЛАМІЙ
(ЮНАКИ)
Вечір настав, юнаки, підніміться! Вже Веспер з Олімпу
Світло нарешті нам шле, на яке ми чекали так довго.
Час нам піднятися вже, час покинути ситнії страви:
Ось молода зараз прийде й пісні зазвучать тут весільні:
Гімене, о Гіменею, Гімен, з'явись, Гіменею!
(ДІВЧАТА)
Бачите ви юнаків цих? Ставайте, дівчата, напроти!
Певно, на Еті вогонь появився, що нічку приводить.
Так воно й є, ось погляньте, як швидко вони всі схопились,
Не випадково схопились: змагатися будуть у співах.
Гімене, о Гіменею, Гімен, з'явись, Гіменею!
(ЮНАКИ)
Першості пальма нелегко дістанеться нам у змаганнях:
Гляньте, як наші дівчата обдумують, що б то завчити!
І не даремно обдумують: мають щось гідне уваги;
Зовсім не дивно, що так напружують думку в стараннях.
В нас же на думці одне, але вухами ловимо інше.
Значить, вони й переможуть: звитяга ж бо любить старанність,
То хоч тепер ви уважніше в думці за ними слідкуйте!
Зараз співати почнуть, а ми відповідь дати повинні.
Гімене, о Гіменею, Гімен, з'явись, Гіменею!
(ДІВЧАТА)
Веспере, хто ще на небі жорстокішим світлом сіяє?
Можеш ти вирвати доню з обіймів рідної неньки,
Доню ти вирвати можеш з матусиних ніжних обіймів
І юнакові палкому невинне дівча дарувати.
Чи вороги, які місто здобули, ще більше жорстокі?
Гімене, о Гіменею, Гімен, з'явись, Гіменею!
(ЮНАКИ)
Веспере, хто ще на небі приємнішим світлом сіяє?
Ти своїм сяйвом ясним обіцяний шлюб закріпляєш.
Шлюб, про який вже раніше жених і батьки зговорились,
Здійсненим бути не може раніше, ніж ти загоришся.
Можуть нам дати боги щось миліше цієї хвилини?
(ДІВЧАТА)
Веспер, подруженьки, вирвав одну вже із нашого ряду.
[Кінець цієї строфи не зберігся]
(ЮНАКИ)
Після приходу твого не сплять сторожі цілу нічку.
Нічка злодіїв прикрила, та ти повертаєшся, Веспер,
Вранці під іменем Еос і всіх дозволяєш піймати.
Ганити люблять лукаво тебе незаміжні дівчата,
Та чи годиться їм ганити те, чого прагнуть таємно?
Гімене, о Гіменею, Гімен, з'явись, Гіменею!
(ДІВЧАТА)
Так ніби квітка, що тайно в садочку за тином родилась,
Ще невідома отарам, ні плуг лемешем не торкнувся,
Сонце їй силу дає, пестить вітер, дощі підживляють.
Мила вона юнакам і дівчата любуються нею.
Тільки лиш квітка зів'яне, підірвана пальцем тоненьким,
Вже вона хлопцям не мила, не люба вона й дівчатам.
Так же і дівчина чиста близьким дорога і знайомим.
Тільки ж невинності квітка зав'яне в порочному тілі,
Вже вона хлопцям нелюба, дівчата її не цінують.
Гімене, о Гіменею, Гімен, з'явись, Гіменею!
(ЮНАКИ)
Ніби самотня лоза, що родилась у чистому полі,
Вгору сама не росте, ані ягід солодких не родить,
Власний тягар нагинає їй тіло тендітне додолу,
Паростки верхні, зігнувшись, ось-ось доторкнуться коріння,
Ні селянин, ні бичок не звертають на неї уваги.
Тільки ж вона, випадково, сполучується з в'язом в подружжі.
Зразу ж селяни усі і отара її помічають.
Так же і дівчина, поки невинна — занедбана в'яне;
Тільки ж до шлюбу дозріє і вступить у гідне подружжя,
Більш дорога чоловікові, менше батькам неприємна.
Гімене, о Гіменею, Гімен, з'явись, Гіменею!
Дівчино, ти ж з чоловіком своїм не сварися ніколи!
Це не годиться сваритися з тим, кому віддана батьком.
Батьком і матір'ю теж, а батькам необхідно коритись.
Знай, що дівоцтво твоє не тільки тобі приналежне.
Третя частина тут батькова, третя матусі належить,
Тільки третина твоя: отже, ти з обома не сварися,
З тими, що право своє дали зятеві з приданим разом.
63. ATTIC
Переплинув море Аттіс, промайнув прудким кораблем
І на владний поклик серця у фригійський гай поспішив,
Де святі місця богині оточив незайманий ліс,
Ось тоді, несамовитий, у хвилиннім шалі душі,
Ухопивши гострий камінь, оскопив сміливо себе,
І, відчувши враз полегшу, на землі лишаючи слід
За собою, слід від крові, що лилась із рани струмком,
Білосніжною рукою він тимпан священний потряс,
Дрібно б'є по шкірі бубна, вибиває збуджено ритм
На твоїм тимпані, мати, на твоїм, Кібело свята.
Закликає Аттіс друзів, гарячково голос тремтить:
"У ліси Кібели, в дебри усі разом, галли, біжіть!
Гей, діндімської богині чередо, мерщій у ліси!
Як вигнанці ви за мною, розділивши віру мою,
Прибули, щоб тут шукати, в чужині, притулку собі,
Не здригнувшись у дорозі, на пучині моря страшній,
І, Венеру погордивши, оскопили тіло своє,
Тож тепер свою богиню звеселити, галли, пора.
Не баріться! Гей же, разом поспішіть за мною усі
У священний дім Кібели, у фригійський праліс густий,
Де видзвонюють кімвали, де гримоче лунко тимпан,
Де флейтист-фригієць різко награє на флейті кривій,
Де менади, гнані шалом, увінчавши лиця плющем,
При священному обряді завивають, дико кричать,
Де богині буйний почет день при дні кружляє-летить.
Ось туди спішімо, галли,— вихор цей підхопить і нас!"
І як тільки змовкнув Аттіс, що недавно дівою став,
У ту мить різноголосо перед ним завила юрба.
Задзвеніли знов кімвали, загримів ізнову тимпан,
І зеленим схилом Іди вже нестямно мчить хоровод.
Поперед — шалений Аттіс: ловить віддих, очі мутні,
Раз у раз трясе тимпаном, у дрімучий ліс їх веде,
Мов телиця непокірна, що звільнила шию з ярма,
А за ним, несамовитим, поспішають галли прудкі.
Ось і врешті гай Кібели; зупинились ледве живі,-
Не торкнувшись їжі, впали — і в ту ж мить наліг на них сон.
Розморив, розслабив тіло, мимоволі очі склепив,
І в солодкому спочинку затихає, гасне їх шал.
Тут і сонце злотолице променисто глянуло вниз
Крізь ефір на дикі скелі, на бездонний простір морів,
Розігнавши тіні ночі передзвоном-стуком копит.
Прокидається вже Аттіс, покидає Аттіса сон,
Щоб на трепетному лоні Пасифеї знов прилягти.
І коли розплющив очі, перед ним, тверезим тепер,
Виринає все так ясно, постає, немов наяву
У душі й перед очима — що робив і ким тепер став.
І схопився з болем в серці, і біжить на берег морський.
Де не гляне — море й море, і туманить очі сльоза,
І волає сумно Аттіс в далечінь, де рідна земля:
"О країно, де родивсь я, о вітчизно, мати моя!
Я лишив тебе, нещасний, наче підлий раб-утікач,
І забіг сюди, у дебри, на скелясту Іду забіг,
Де сніги, де лід блискучий, щоб тропою звірів піти,
У печерах їх тулитись, у берлогах, норах страшних.
Стороно кохана, де ти? Відгукнися, берегу мій!
В небокрай вп'ялися очі, в далині шукають тебе,
У хвилину просвітління за тобою плаче душа.
О невже в лісах дрімучих коротати буду свій вік
Без майна, вітчизни, друзів, без батьків, бездомний блукач?
Без блискучої палестри, гомінкої площі для вправ?
І те все я кинув... Горе! Бідне серце, плач і ридай!
О нещасний я, нещасний. На тім світі ким я не був?
Я — і підліток, я — хлопець, я — юнак, я — діва тепер.
В боротьбі колись блищав я, прославлявсь на полі змагань.
Облягали гості двері, був од кроків теплим поріг,
Запашні вінки барвисті прибирали гойно мій дім
Кожен день, коли я з ложа з першим блиском сонця ставав.
А від нині я — служниця, я — Кібели вірна раба,
Я — скопець, напівмужчина, я — менада серед менад.
У холодних горах Іди, де сніги блищать на шпилях,
У підніжжі скель фригійських блукачем свій вік проживу,
Де в гущавинах — лиш сарна, у чагарях — лиш дикий кабан.
Ось тепер я каюсь гірко, ось тепер клену я себе".
Та як тільки з уст рожевих ці жалі злетіли в ефір
І до чуйних вух Кібели їх летучий вітер доніс,-
Випрягає жваво левів і знімає з гриви ярмо,
Роздратовуючи, наглить хижака, нищителя стад:
"Налети на нього, лютий, налякай до смерті його.
Ошалівши з переляку, хай помчить він знову у ліси,
Хай зухвалець і не мріє утекти з моїх володінь.
Налети — і що є сили бий хвостом по спині своїй,
Хай в ущелинах лунає стоголосо дикий твій рик
І, наїжуючи гриву, потрясай волоссям рудим".
Прорекла Кібела грізна — і помчав увільнений звір.
Пориваючись у нетрі, сам в собі роз'ятрює гнів,
І біжить, кущі ламає, і ричить — аж ось перед ним
Забілів пологий берег, де пісок воложить прибій,
При обривах надбережних, бачить, Аттіс ніжний стоїть.
Лев стрибнув — тікає Аттіс, ошалівши, в темні ліси,
Щоб покірно, безутішно все життя Кібелі служить.
О богине! О Кібело! О діндімських владарко гір!
Хай від мене десь далеко йде світами буйний твій шал!
Полони, всесильна, інших, задурманюй іншим серця!