З’явилося новеє світло в світі,
У Віфлеємі, в тихому селі,
І засвітилася у темному блакиті
Нова зоря, щоб і старі, й малі
Дорогу знали до свого месії,
Малого сива вбогої Марії.
Пішли усі поклон йому віддати –
Волхви, царі і вбогі пастухи,
Втішалася обрана богом мати,
Сповнялась материнської пихи,
Святої гордості, що кожна мати має,
Як на руках своє дитя тримає,
Бо кожній матері дитя її месія,
Давно сподівана і справджена надія.
О матері! щасливі тричі ви,
Коли про вашу любую дитину
Не дбають ні царі, ні мудрії волхви,
Коли нова зоря очей не вабить сину,
Тоді не треба кидати господи
І йти на безвість у далекий край,
Щоб рятувать від лютої пригоди
Свою дитину, свій єдиний рай,
Так, як Марія сина рятувала,
Свій скарб єдиний, скарб той світовий,
Що сила темная на страту роковала,
Бажаючи вгасить вогонь новий.
Вночі зібралася мала родина
І подалась в пустиню крадькома,
В пустиню їх зоря провадила сама,
Оберігала їх сторожа янголина,
Безлюднії шляхи пісковаті біліли,
По них вигнанці йшли замислені, самі,
Як мрії, крила янголів летіли,
А винокол був схований у тьмі…
Шука месію Ірод в Палестині,
І ллється кров, як навесні вода,
Так падає дитина по дитині,
Як з дерева роса тремтячая спада.
Скрізь голосіння, плач і крик великий,
Риданням Іудея пойнялась,
В Шеолі темному озвався гомін дикий,
І давняя Рахіль із гроба підвелась,
По дітях страчених вона ридає,
Марою білою до трупів припадає,
Прокляття, скарги, мов пожежі дим,
Знялись до неба. Вчув їх Елогім
І посланця свого послав він до Рахілі.
Із неба злинув Серафим зорею,
Наметом засіяли крила білі,
Як, потішаючи, схилився він над нею.
Серафим:
Вгамуйся, бідна мати, не ридай!
Нехай тобі сіяє так надія,
Як та зоря нова. Рахіль, вгадай:
"З Єгипту має вам прийти месія".
Радій, Рахіль, Ізраїль оживе,
Месія дасть йому життя нове!
Рахіль:
Радіти, кажеш ти? мені радіти?
О Серафим! у вас на небесах
Не плачуть матері і не вмирають діти,
Вам невідомий смерті страх.
Месія! що йому до нашої недолі?
Він пан землі, безсмертний божий син.
Мої сини в понурому Шеолі,
Не вернеться вже звідти ні один.
Ніхто їх звідти визволить не може, –
Важкий, холодний сон наліг на груди їм.
Ягве, страшний Ягве ! Таємний Елогім !
Адонаї-Шаддаї, грізний боже !
До тебе я за помстою вдаюсь,
Тобі я, тінь ображена, молюсь !
Ніхто не може літери змінити
Твоїх міцних одвічних установ,
Чотирнадцять колін заледве може змити
Пролитую безвинно людську кров, –
Дивись, тепер її пролито ціле море
Для того, щоб живим зоставсь один!
За кров дітей моїх, за материне горе
Нехай заплатить сей, Марії син!
Бо коли ні, то в день страшного суду
На Йосафатовій долині стану я
І перед зборищем мерців волати буду:
Себе суди, неправий судія!..
Поблід від жалю ясний Серафим
І тихо знявся мовчазний угору,
Закривши вид крилом сіяючим своїм.
Рахіль стояла посеред простору,
Неначе стовп могильний… Чорна мла
Тремтіла й никла під зорею Сходу,
Що ясне й тихе проміння лила,
Немов живущу і цілющу воду.
На зірку глянула з ненавистю Рахіль,
Блідії руки здійняла з грізьбою:
"Гори, проклята зірко! на сто миль
Марії й синові освічуй путь собою.
Маріє, радуйся! твій син, твоя любов,
Живий, у захисті, та прийде та година,
Даремне згине так твоя дитина,
Як сі мої нащадки. Кров за кров!"
"ЯК Я ЛЮБЛЮ ОЦI ГОДИНИ ПРАЦI..."
Як я люблю оцi години працi,
Коли усе навколо затиха
Пiд владою чаруючої ночi,
А тiльки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини — я не прислухаюсь.
Ось пiвнiч вдарила — найкращий працi час, —
Так дзвiнко вдарила, що стрепенулась тиша
I швидше у руках забiгало перо.
Години йдуть — куди вони спiшаться?
Менi осiння нiч короткою здається,
Безсоння довге не страшне менi,
Воно менi не грозить, як бувало,
Непевною i чорною рукою,
А вабить лагiдно, як мрiя молода.
I любо так, i серце щастям б'ється,
Думки цвiтуть, мов золотi квiтки.
I хтось немов схиляється до мене,
I промовляє чарiвнi слова,
I полум'ям займається вiд слiв тих,
I блискавицею освiчує думки.
Передсвiтом чорнiє нiч надворi,
I час гасити свiтло, щоб його
Не засоромив день своїм сiянням.
Погасне свiтло; та палають очi,
Аж поки досвiтки в вiкно тихенько
Заглянуть сивими очима i всi речi
Почнуть iз темряви помалу виступати,
Тодi мене перемагає сон.
А ранком бачу я в своїм свiчадi
Блiде обличчя i блискучi очi,
А в думцi, мов тривога, промайнуть
В дитячих лiтах чутiї легенди
Про перелесника. Розказує, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дiтям:
"Була собi колись дiвчина необачна…"
Про необачну дiвчину, що дорго
За кужелем сидiла проти свята,
I не молилася, й на дзвони не вважала,
I спати не лягала, от за те
До неї уночi з'являвся перелесник;
Не дьяволом з'являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хатi гарним парубком ставав,
Облесливим — речами i очами.
Вiн їй приносив дорогi дарунки,
Стрiчки коштовнi й золотi квiтки.
Вiн дiвчину квiтчав, i молодою
Своєю називав, i коси розплiтав їй,
Речами любими затроював їй серце
I поцiлунками виймав iз неї душу.
На ранок, як спiвали третi пiвнi,
Зникав той перелесник, а дiвчина,
Уквiтчана, убрана,засипала
Камiнним сном. А потiм цiлий день
Блiда ходила, мов яка сновида,
I тiльки ждала, щоб настала нiч,
Щоб з перелесником стояти на розмовi,
А тим розмовам був лихий кiнець…
"А хто ж був перелесник той, бабусю?" —
Питала я в старої, та вона
Хрестилась тiльки завжди i казала:
"Та не при хатi i не при малих дiтях,
Не при святому хлiбовi казати.
Не згадуй проти ночi, бо присниться!"
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую нiколи проти ночi
Про перелесника, моє свiчадо тiльки
Нагадує менi про нього вдень.