Не докінчила, тільки розплакалася гірко.
Писар почав записувати те, що суддя казав; старі батьки мовчали, похитуючи головами, адвокати розмовляли щось по-німецьки, Павло стояв зі спущеними на поміст очима, а Настка не знала, що має почати зі своїми руками, мовби заважали їй, та трохи не подерла хустки з листів.
— Слухайте, Насте,— обізвався знов суддя,— ви мусите на то присягнути, що сказали.
— Я присягну.
— Павло буде караний.
Молодиця глянула здивовано на суддю:
— Та мені не о то йде, аби Павла карати, тільки, що я, бідна, з дитиною пічну? Мене з хати гонять! Де ж я собі раду дам?
— Sie hat ihn doch geliebt! 1 — замітив суддя в сторону адвокатів по-німецьки, щоб селяни не розуміли, але адвокати не докінчили ще своєї розмови і не звернули на се уваги.— Коли Павло буде тут засуджений, можете його, Наст-ко, скаржити, аби платив на дитину.
— Я присягну, бо то правда.
Писар засвітив свічки, старі батьки і Павло відступили дальше від стола, адвокати встали, а Настка почала тремтячим голосом повторяти за суддею слова присяги.
По присязі сказала ще раз те саме про Павла, що попереду. Говорили ще коротко адвокати, старий Василишин старався ще оправдувати сина, одначе суддя не зважав на те,
Вона все ж таки його кохала! (Нім.).
все, встав і, покликуючись на § 506 карного закону, засудив Павла на місяць арешту.
— Що мені з того? — обізвалася перша Настка, почувши засуд.
— Я зголошую відклик від вини і кари,— промовив Павлів адвокат.
— Не тішся, Настко, перед часом,— відозвався старий Василишин,— вищий суд ту кару скасує...
— Ет! Встилайтеся, старий, таке говорити! — сказав суддя.— Як же ваш Павло жиє собі з жінкою!
— Б'ються, паноньку; на все село сварка і бійка! — відповів старий Коваль.
— От і маєте воли та корови! — додав суддя.
— Та що? — відворкнув старий Василишин.— Аби хлоп не мав права свою жінку набити? І що кому до того?
— Ет, шкода з вами говорити! Будьте здорові! А отеє, Настко, ваші листи віддаю вам. Тільки один затримую до актів. Ну, ідіть уже, бо там інші ждуть.
Селяне почали повагом виходити з комнати. Суддя скрутив собі папіроску і, складаючи акти, глянув ще на Павлову "поезію". Він цілої не прочитав, там було ще більше строф подібного змісту, як і попередні. Суддя прочитав ще одну:
Чи-сь здорова, дівчинонько, моя люба птичко? Чи веселе, чи сумує твоє біле личко?
Далі вже не читав, вложив "поезію" в акти і казав прикликати інших селян, що ждали на суд.
1912