— По-моєму, не дуже, — сказав д-р Мейзлік критично,— Чогось я, з цих віршів не бачу, що п'ятнадцятого липня о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль із таким і таким номером збив п'яну шістдесятирічну жебрачку Божену Махачкову. Потерпілу відвезено в тяжкому стані до міської лікарні. Про всі ці факти, наскільки я помітив, у вашому вірші не згадано? добродію.
— Так це ж тільки сира, поверхнева дійсність, — відказав поет, обмацуючи свій ніс. — А поезія — то дійсність внутрішня, глибинна. Поезія — це вільні, надреальні уявлення, які дійсність будить у підсвідомості поета, розумієте? Ну, всякі зорові та слухові асоціації. Ось їх і повинен сприйняти читач, і тоді він зрозуміє вірші, — докірливим тоном пояснив Нерад.
— Е, ні, даруйте,— насупився Мейзлік. — А втім — дайте-но мені цей ваш опус. Ну, ось ви тут написали: "Марш темних будинків раз два на місці стій". Поясніть, будь ласка, як це розуміти.
— Житня вулиця, — спокійно відказав поет. — Два ряди будинків.
— А чому це саме Житня, а не Національний проспект, скажімо? — запитав Мейзлік скептично.
— Бо Національний проспект не такий рівний, — переконливо відповів Нерад.
— Далі... "Світанок грає на мандоліні". Ну, хай уже. "Чому так зашарілась дівчино чому?" Вибачте, звідки тут дівчина?
— Заграва, — пояснив поет лаконічно.
— Ах так. "Машиною в сто двадцять кінських сил поїдемо аж на край світу". Що це?
— Ну, це про ту автомашину, — розтлумачив поет.
— Вона справді мала мотор у сто двадцять сил?
— Не знаю. Я мав на увазі те, що вона їхала швидко.
— Ага. "А може в Сінгапур". Ради бога, чому саме в Сінгапур?
Поет знизав плечима.
— Оцього вже не знаю. Може, тому, що там живуть малайці.
— А до чого тут малайці?
Поет розгублено засовався на стільці.
— Може, машина була брунатного кольору? — сказав він замислено. — Щось брунатне там напевне було, Інакше звідки б узявся Сінгапур?
— А інші очевидці кажуть, що вона була синя, темно-червона або чорна, — відповів Мейзлік. — Бачте, який вибір. На чиєму ж кольорі спинитись?
— На моєму, — відказав поет. — Він приємніший.
— "Кохання наше в поросі простерте о дівчино о квіте зломлений",— читав далі Мейзлік. — Зломлений квіт — це, виходить, п'яна жебрачка?
— Невже я мав так і написати — "п'яна жебрачка"? — уразився поет. — Для мене то була просто жінка, і все.
— Ага! А це що — "о лебедина шия і перса й барабан і тарілки"? Це вільні асоціації?
— Покажіть-но,— трохи спантеличено попросив поет і схилив голову над папірцем. — Справді: "лебедина шия і перса й барабан і тарілки" — що ж воно таке?
— Про це ж я й питаю, — буркнув Мейзлік досить ущипливо.
— Стривайте... —замислено мовив поет. — Щось там мусило бути таке, що підказало мені... Слухайте, а вам не здається, що двійка схожа на лебедину шию? Ось гляньте.
I написав олівцем цифру 2.
— Ага,— сказав Мейзлік уже уважніше. — А перса?
— Та це ж цифра три —дві кругленькі дужки, правда? — здивувався сам поет.
— Тут іще барабан і тарілки! — з напруженим інтересом вигукнув слідчий.
— Барабан і тарілки... — Нерад задумався. — Барабан і тарілки... може, це п'ятірка? Ось дивіться, — і він написав цифру 5. — Кругле черевце внизу — барабан, а над ним —тарілки.
— Заждіть... — Мейзлік написав на папірці число 235. — Ви, значить, певні, що машина мала номер двісті тридцять п'ять?
— Я взагалі не помітив ніякого номера, — рішуче заперечив Нерад. — Але щось таке там мусило бути, бо звідки ж воно взялось би в мене? — додав він якось розгублено, вдивляючись у свій твір. — А знаєте, це найкращі рядки в усьому вірші.
Через два дні д-р Мейзлік завітав до поета; цього разу Нерад не спав, у нього була якась дівчина, і він марно шукав очима вільний стілець, щоб посадити слідчого.
— Та я на одну хвилиночку, — сказав Мейзлік.— Я тільки зайшов сказати, що машина мала номер двісті тридцять п'ять.
— Яка машина? —зчудувався поет.
— "О лебедина шия і перса й барабан і тарілки",— одним духом висипав Мейзлік. — I з Сінгапуром теж правда.
— А! — згадав поет. — От бачте, це вам і є внутрішня дійсність. Хочете, я прочитаю вам ще кілька своїх віршів? Тепер ви вже розумітимете їх.
— Хай іншим разом, — квапливо відповів слідчий.— Коли знов буде якась така справа.