Навколо ЗІМа на значній віддалі вовтузяться хлопчаки, виявляючи по відношенню до машини деякі недозволені дії, які краще, звичайно, не описувати і не показувати в картині, аби цим прикладом не пошкодити справу автомобілізму. В одного хлопчика — з півдесятка рибок на шнурку, в другого — одна, але більша.
— Дядьку, загудіть! Дядьку!..
— Ідіть під три чорти, не дратуйте мене!— озивається водій машини, відпочиваючи після автопробігу в затінку.
Собака Султан мовчить, поїдаючи щось разом з півнем і курми з перевернутої німецької каски.
— Загудіть, дядьку!— просять юні рибалки.
І тут один з них, намагаючись, треба думати, кинути твердий предмет у своє зображення у блискучій зімовській фарі, несподівано влучає в тітку заступниці міністра цієї промисловості Степаниду, яка раптово з'явилася з сіней.
— Куди ти кидаєш, бодай тебе об землю кинуло! А-а, байстрюк поганий, уже палки кидає!
Тітка заступниці така ображена, що навіть Султан і півень починають реагувати на її крики. Хлопчаки тікають хто куди.
Сама ж заступниця стоїть на площі і слухає розповідь капітана далекого плавання Данила Реви про арктичну навігацію. Поруч з капітаном — інший, вже річковий, капітан Андрій Притуляк з маленькою гарною донечкою на руках, а у донечки в руках — лялька, неначе портретик її в мініатюрі.
Тут же неподалік три колгоспниці тихенько осуджують заступницю міністра:
— Подумаєш, цяця,— ще відвертається!
— Еге! Думає, що вже як ЗІМ і павутинки... А вчилась як, пам'ятаєш? Гірше за нас вчилась...
їм, звичайно, і на думку не спадає, що заступниця міністра з невідомих причин почуває себе трохи ніяково перед ними і навіть соромиться; вони ж сприймають це як її гордість і зарозумілість, і самі теж почувають якусь ніяковість, змішану з образою і навіть заздрістю.
Підходить стара колгоспниця Христя Глібова.
— Ой яке наше село стало пишне та веселе!— Христя з цікавістю вдивляється в обличчя гостей.— Вже хоч достатку й чортма, так люди зате ай-яй-яй!.. як мак процвітають... Здрастуйте!
— Здрастуйте, тітко Христино!
— Доброго здоров'я!
— Дайте я подивлюсь на вас та полюбуюсь, а то все прощаємось, та проводжаємо, та плачемо,— бо ніхто вже не повертається! Як згадаю життя — одні прощання. Чи вже нема нам радощів дома? Чи земля набридла?
— Ні, не набридла нам земля.
— Брешете! Та все полковники, та генерали, та інтелі-ге-е-снтні всі один в один. Уже Брикун Харко, нащо дурний, і той... Не бачили Брикуна?..
Ось і Брикун якраз виходить з похилої старої хати. Одяг, постать, хода — достойність, не впізнати колишнього першого ябедника і склочника колгоспу. Двадцять років не видно було тут Брикуна. Спочатку чутка пішла, що його за щось нібито несправедливо заарештовано, потім час узяв своє, і думати про нього перестали.
— Дивіться, Брикун об'явився!
— Що ви кажете? Де?!
— Ось, іде! А казали: заарештований.
— Брикун?
— Харко... Ох і важна фігура!
— Ліквідували його установу як непотрібну, де він трубив по-пустому двадцять років.
— Сказитися,— діяч! Сміються.
До мене підходить друг мого дитинства Григорій Безверхий, архітектор, брат художника Федора Безверхого, що страждає задишкою. Подібно до брата, він любить рідне село, любить потихеньку і старі церкви, і хати, але творчість його присвячена головним чином проблемам столиці, притому не звичайним будинкам, призначеним для проживання людей, а спорудам, які не будуються, а "воздвигаються". Його покликання — пантеони, павільйони, палаци культури, урядові санаторії з безліччю колон, пілястрів і класичних урн, які він щедро розставляє де треба і не треба, поки не досяг лауреатських висот. Крім урн, в спорудженні яких він далеко перевершив усіх класиків зодчества, він збагатив архітектуру пишних під'їздів велетенськими кулями з полірованого граніту та покритими швидкісним цементом сходами, які легко й дуже швидко виказують своє цегляне походження. У створенні сходів фантазія його бездонна. Він творить їх навіть на рівних місцях, щоб людям, очевидно, було куди підніматися.
Останнім часом він створив проект колгоспного клубу для рідного села. І хоч клуб у проекті був пишно названий Палацом культури, він несподівано викликав обурення Зарудного і майже всього правління колгоспу, про що стане відомо трохи пізніше. Зараз же мій друг схвильований і зворушений зустріччю зі мною так само, як і я.
— Здрастуйте!
— Привіт! З приїздом.
— Уявити собі не можете... Тобто ніколи в житті... Ай-яй-яй!..
— Я теж. Розумію...
— Як багато нас, дивіться.
— І які різні всі! Вся країна, як у дзеркалі,— величезний шлях!
— Як далеко пішли ми... Я ніколи не думав...
— Так. Я приголомшений. Наче я народився знову або воскрес.
— Летить життя!
— Так. І радісно, і жаль, і навіть соромно, га?
— Розумію. Забули. Не можна так забувати! Не можна... До нас підходить генерал Порохня. Він у такому ж стані, як і ми.
— Юрію Григоровичу, привіт! Впізнаєте?
— Звичайно.
— Ваш учень. Читав про вас, будинки ваші бачив, ваші картини...
— Мовчіть — заплачемо.
Потискаємо один одному руки. Любим один одного,— щасливі, просвітлені й сумні.
— Скажіть мені, сусіди, гості дорогі...— Жінка підходить стара з незвичайним виразом суворого обличчя.— Десять років день і ніч прошу: скажи мені, сонце ясне, і ви скажіть, зорі золоті,— чи стоїть і досі мій менший син Іван на майдані в Берліні?
— Так!— відповідають військові.— Стоїть на майдані ваш син!
— З мечем в одній руці, з дитятком у другій коло серця?
— Стоїть, мамо, з мечем.
— Глядіть, щоб стояв. Не упускав дитя і меч. Степаниду Воронцову знає вся округа. Семеро її синів
загинуло в війні. Не витримав, пом> гився розум матері, і коли їй одного разу Іванова вдова показала журнал "Огонёк" з кольоровою фотографією пам'ятника загиблим воїнам у Берліні, вона, приголомшена схожістю статуї з Іваном, вже не розставалася з журналом.
— Ось він, бачите?— Вона простягає гостям бронзовий образ свого сина.
Під'їжджає Зарудний з районного центру, де його затримали, прикро вразивши різними непогодженими інструкціями. Він почуває, що спізнився і до призначеної зустрічі з гостями, і на будову села на горі. І тому, коли він почне зараз говорити про свою радість, не треба думати, що ця радість засяє раптом на його суворому, не багатому мімічними відтінками обличчі. Голос його також залишиться рівним. Він може показатись наполовину нібито відсутнім: у нього вся душа на будові.