— Я теж Федорченко! І я Федорченко! — почулися з боку воріт дитячі голоси.
До генерала підходять кілька хлопчиків і одна дівчинка, їм теж хочеться, щоб дядько приголубив їх.
— А ви чиї?
— Ми Данилові, а це дядька Лева Федорченка.
— А я Наталчина. Моя мати Наталка.
— Чого се ви поналазили в двір? — На порозі Антоніна. Вона вже майже догадалась, хто перед нею. Діти зникають.
— Чи се не ти, Гнате?..
Генерал входить у темні сіни, відчиняє двері... Він у хаті. Так, се його хата. Тільки замість бога й святих на покутті й на правій стіні великі олеографії Леніна, Сталіна, Ворошилова, Будьонного і його власний портрет у кількох видах поруч з Георгієм Побідоносцем та фотографіями родичів.
Але чому все таке маленьке, низеньке?.. Які крихітні віконця! Він оглядається. З темних кутків, з пічурок, з-під печі віє на нього якимсь старим-старим сумом.
— Яка маленька хата!.. Адже вона була ж велика...
— Ну, звичайна, як у всіх.— Стара тітка Антоніна лагідно й журливо посміхається.
— ...І я тут народився? Невже я тут народився?
— Так. Ти тут народився. Тебе дивує минуле?
— Так. Це майже неймовірно. Ви не можете уявити собі...
— Ну, як же...— Голос в Антоніни рівний, спокійний і дивно схожий на голос матері.— Он груша за вікном. А ось кільце на сволоку, дивись. Тут висіла твоя дитяча колиска, і мати, сидівши на цьому ось ослінчику, гойдала тебе давно, давно...
— Той самий ослінчик...
— Ну от. А мати співала, пам'ятаєш:
Ай-ну, лю-лі, коту дулі...
Нема генерала Великої Вітчизняної війни.
Біля печі гойдається дитяча колиска. В колисці п'ятимісячний, хлопчисько ворушить рученятами. А мати тихо наспівує давно забуту колискову:
Ай-ну, лю-лі, коту дулі...
Під оту першу пісню кадр за кадром швидко проноситься все його життя: І перші кроки. І перші штани.
І перше велике горе — мертва мати. І сльози в полі під проливним дощем серед отари овечок.
І перша зустріч з "нею" біля перелазу.
І муштра в царській армії.
Війна, поранення — одне, друге, третє.
І тюремні грати. І розстріл. І звільнення.
І потрясаюче піднесення атаки Першої Кінної .
І знову госпіталь, можливо.
І любов "милосердної сестри".
І ще, і ще...
— Ур-ра! — гукають поранені воїни Великої Вітчизняної війни біля медсанбату.
Гримлять важкі батареї, підіймаючи над неводами хмару пилу.
І стало тихо на землі.
— А де ж батько? — питає генерал Федорченко Анто-ніну, виринаючи з потоку спогадів.
— Село будує на горі. З головою колгоспу ніяк не помириться.
— Не згоден?
— Боже борони!.. Воював усе життя, таким і помре. Будинок культури побудували тісний, вікна не туди. А той ще ЗІМ завів...
— Хто?
— Голова.
— А хто ж голова?
— Та Савка ж Зарудний.
— Савка? Хороший голова?
— Дуже. Роботящий, душевний. Тільки політично вже, кажуть, не підходить.
— Чому?
— Горілку почав пити, серце не видержує. Так хочуть уже його зняти,— кандидата нема. Недавно заходив. Сердитий! Морда аж сиза. "Невже, каже, ваш генерал не приїде?" Так вже хоче тебе побачити... О! Іде.
— Савко!?
— Гнате!?
— Пізнаєш мене?
— Ні. Пробач, не пізнаю.
— І я не пізнаю... Ой-ой-ой!.. Ти Зарудний?
— Так. "
— Ну, брат ти мій... Здоров!
— Здоров.
— Ну як?.. Та... колись же ми рибу з тобою ловили.
— Еге. Сіно збирали.
— Пасли коні.
— Картоплю пекли.
— Так. Чую запах...
— Ну, як же ти?
— Нічого.
— Життя як?
— Як тобі сказать. Живемо у великий час: приходиться платить за привілей. Війна буде?
— Не повинна бути.
— Ти се так, для заспокоєння, чи запитував десь Жукова, Булганіна16?
—7 Запитував і Жукова, і Булганіна, і навіть Мао Цзе-дуна .
— Так. Якби ж бажання перемагали вже тим, що вони людяні!
— Давно не бачились...
— Давно. Сто літ.
— Як розвела нас доля!..
— Так. Ти генералом став. Я — дядько.
— Ну, дядько на ЗІМі це теж генерал.
— Еге... Головнокомандуючий...
— Звичайно!
— ...над бабами та школярами. А молодь у тебе та в Аристархова. на будівництві. Та всі хотять учитись.
— Ну й добре!
— А-а!.. Вчитись усі хотять, та не сільського господарства. Не бачу я добра... Всі від землі тікають, що це? Доки?.. Тридцять вісім хлопців і дівчат закінчили десятирічку, і одна лише дівчина захотіла в агрономічний. Менша моя, Катерина, теж подалась на Каховку, на гідротехнічний.
— А красуня, якби ти тільки бачив! — У голосі Антоні-ни — ніжна любов до Каті.— А розумна та привітна! Все село веселила.
— Ну, буде інженером. Це ж прекрасно, Савко! Покажеш красуню?
— Нема її,— задумливо відповідає голова колгоспу.— Повинна була приїхати, і нема. Щось її не пустило.
— Ну, що ти...
— В мене багато думок... (Чути гудок ЗІМа.) Я пішов. Увечері поговоримо про інженерів і людське щастя.
Входить водій машини.
— Саво Андрійовичу, Машина з Каховки. Чи не Катря приїхала?
— Іду. (Виходить.)
— Страждає.— Антоніна говорить тихо, мов боячись, аби не почув Зарудний за дверима.— Жінку ж його, Ганну, повісили.
— Що ви кажете?
— Фашисти німецькі. Зразу як прийшли. А вона ховала двох поранених російських офіцерів. А він в армії був з хлопцями. Так я сама вже Катю доглядала, щоб ти знав. А потім вже сини на війні десь пропали, а дочка дома не хоче... От йому й сум. Нову хату поставив на горі — чотири кімнати,— а для кого? Я оце на картах кинула: печаль йому падає.
Зарудний під'їжджає до своєї нової хати майже водночас з Катериною.
Вона весело прощається з подругами й товаришами по будівництву.
— Батьку?!
— Здрастуй, дочко! Ось твій новий дім. Дивись, простір який навколо!
— Як гарно!
— Подобається?
— Дуже! Який ви майстер, тату! На всі руки. Я всім у Каховці кажу: такого майстра, як мій батько, ніде другого нема...
Катерина обійшла всі чотири кімнати, чисті, білі, світлі.
— Люблю все нове!
— І я. Що в Каховці? Як там? Скоро?
— Гримить Каховка, батьку. Там уже місто побудували нове. На пісках. Всі дивуються. І самі дивуємось,— так все наче швидко й легко. На вулицях квіти, пледові дерева, виноград збираються садити на вулицях. І вулиця буде зватись Виноградна. Се така краса, тату! Така!.. Одна письменниця сказала: признаю два міста — Ленінград і Каховку. Всі просто закохані.
— А гребля?
— А гребля — чудо! І Дніпро там синій-синій.
— Так... Дніпро синій. Ну, а печаль у тебе звідки?