Поема про море

Страница 2 из 28

Довженко Александр

Потім з посмішкою, трохи лукавою, подивившись на подругу, вона каже мені:

— За що любиш дитину? За щось, мабуть, невідоме, правда?

В очах дівчини світяться іскри нерозтраченої ніжності. Вона вся переповнена бажанням радості і вся розкрита для щастя в кращих своїх надіях і передчуттях. І разом з тим в її словах і в якійсь глибоко прихованій частині підтексту я відчуваю нотки тривоги і, можливо, страху, що навіть серед кращих ровесників її не завжди знайдеш ту ніжність, якої чекає її дівоче серце. У Валі знову навернулися на очі сльози

Молода мати прокинулася біля плеча чоловіка,— дитина почала ворушитись і тихо виказувати невдоволення.

— Ой... Ну, погойдай його трошки, погойдай. Я посплю. Який мені сон приснився... Лечу, лечу...

— Де ти летиш? Чудна жінка: досить їй заснути — :іразу починає літати. Прокинься, ось професор хоче щось тобі сказати...

— Не ворушись. Не буди мене... Ще трошки... Хвилиночку... Ой...

Увесь цей тихий діалог іде вже по кадрах її сну, тому що, закривши очі, вона зразу поринає в сон, і сновидіння продовжується, як се часом буває у молодих здорових натур. Сниться їй, що вона з дітьми летить над Дніпром, плавно і легко, як птиця. Ледве змахнувши рукою, вона лине в голубому небі над рікою. Се радісне почуття сну-польоту знайоме кожному, хто знає труд, в ко'му живуть здорові прагнення, і юні мрії, і могутній рух статі.

Її сон супроводиться музикою. Аж ось поволі в музику входить новий настирний пружний звук.

Над Дніпром високо в небі літак. Пасажирів небагато. Начальник будівництва ГЕС Аристархов, інженер Гілроспецбуду Широков, начальник монтажного управління ГЕС Булатников і "головний хазяїн моря" і "затопленець" Богачук. Це інженери-комуністи середнього віку повертаються з відрядження і, пролітаючи над "своїм морем", схилились над схемою.

Генерал Федорченко, років п'ятдесяти п'яти. З ним молодший його син Алік. Генерал не відривається від вікна. Він у цивільному. Могутній, з обличчям грубим і вольовим, на якому відбилися великі події нашої доби.

Йому тісно в пасажирській кабіні. Хочеться бачити степи, відчувати простори. Він виходить у світлу кабіну пілотів і зупиняється.

Вій не бачить уже під собою ні Київщини, ні Харківщини, ні Запоріжжя, тільки цілу планету, окутану легким блакитним маревом.

І всіх, кого він любить, увесь народ, що десь працює під ним унизу, він обіймає, пролітаючи над ним,— неначе низько йому кланяється. Тільки цього ніхто не прочитає з його суворого обличчя.

Він весь у полоні могутнього потоку спогадів, асоціацій, нових знань і величезних завдань, яким присвячене сьогодні його життя.

Як далеко може бачити людина! Яка могутня вона при всій своїй малості!

Коротку мить живе вона на маленькій планеті, десь в одній з незліченних галактик,— і все ж обіймає всесвіт, увесь, від початку до кінця.

"Я безсмертна людина,— думає генерал Федорченко, дивлячись на блакитні простори,— і абсолютно неважно, скільки мікронних одиниць часу буде існувати моє особисте "я". Я безсмертна, щаслива людина, і те, що я відчуваю, і те, що я роблю,— прекрасно... Тільки чогось я не впізнаю..."

— Не впізнаєте чогось, правда?

— Атож.

— Ще б пак! Адже плавнів нема.— Аристархов, який увійшов у кабіну пілотів, весело оглядає широку безлюдну заплаву Дніпра.

— Ось Конка6, бачите? Ось колишній Великий Луг7 запорозький. Тут очищаємо від пнів 35 000 гектарів. В цій частині моря буде чисте тоневе дно.

— Та-ак... Немає плавнів...— генерал здивувався.

— Звичайно. Адже ми над морем летимо. Он вже скоро Берислав і Каховка.

— Каховка! Де?

Генерал підходить до сферичного вікна і, нахилившись трохи вперед, наче повисає в блакитному просторі над неосяжною рівниною і тонким струмочком Дніпра внизу серед пісків.

— ...Легендарна... Боже мій!.. І все це було при нас! Тут Врангеля громили ми в двадцятім році. А батько мій колись батрачив тут... Давно... давно, в дев'яностих роках у Фальц-фейна. Це про нього Ленін, пам'ятаєте, писав: "В Таврійській губернії особливо відзначався ринок робочої Сили у містечку Каховці, де раніш збиралось до сорока тисяч робітників..."8

Генерал замислився.

— Так. Наймались від Миколи до покрови9, сходились і розходились по цих просторах...

— Пішки?

— Пішки, брате, аякже... Ідуть батьки степами вздовж Дніпра! Свити, торби, ноги босі. Іде батрацтво...

І, наче підкоряючись спогадам потомка, виникають у степу батраки. Ось їх величезні юрби біля берега Дніпра. Сотні човнів. Ось лежать тисячі чернігівських, полтавських, курських, смоленських, подільських. Чекають наймача. Ось вони йдуть. Далеко-далеко десь мріє Дніпро. Смутно в степу. Розпечене сонце уже на заході. Вся неосяжна рівнина, і

Дніпро, і безхмарне небо залиті каламутно-червоним світлом посухи. І здається ця жменька бурлаків загубленою і сумною, як журавлиний ключ. І пісня їх сумна:

Ой бурлака молоденький Вийшов рано з дому. Гей, і прослалась Довга стежка йому, Молодому10.

Чумаки їдуть з Криму в темних, просмолених сорочках. Худі воли круторогі, голий степ. Безпощадне сонце ворогує :і землею. Співають чумаки хриплими басами:

Із Одеси преславної Завезли чуму.

Упав чумак край дороги,

Гей-гей, горенько йому.

Воли його круторогі понуро стоять. На кургані столітній кобзар доспівує свою думу дівчатам:

...А із степу гайворони, Гей, гей, до нього летять...

Генерал стоїть у прозорій кабіні літака. Весь — у спогадах, летить над степом.

А по степу мчать машини з людьми, здіймаючи куряву. На скіфській могилі — геологорозвідувальні знаки, а біля могили біліють намети розвідників.

Пасажири на грузовику проводжають очима літак.

По польовій дорозі на околиці села син колгоспниці Марії Гуренко покидає колгосп. Важкі хвилини. Іванові здається, що всі дивляться на нього з презирством, як на зрадника, хоч у дійсності ніхто на нього і не дивиться.

Іде він повільно, але в душі поспішає — швидше б одірватись. Все вирішено безповоротно. І мати це знає, і сестра, але, проводжаючи сина в дорогу, мати намагається щось сказати йому. Марне благання...

— Ви все думаєте, мамо, що я маленький. А я війну пройшов. Був поранений двічі, брав участь у визволенні великих міст Європи...