— Яке? Це ж звичайне село.
— Ні, не звичайне! Це нове село, на березі нового моря. Але чого в ньому не вистачає, зрозуміти не можу. Почуваю, що роблю не те.
— Тобто як — не те? Село як село.
— Вигляду немає. Нової якості... Зрозумів?
— Що робити? Не можу ж я привезти сюди Академію архітектури!
— А ти привези! Хай хоч раз влаштує засідання ось тут, па кроквах.
— Еге! Хай би глянули хоч раз на степи з висоти.
— Так, так! І побудувала б для прикладу десятків три будинків, гарних і різних, щоб я міг вибирати. Є фантазія?! Чи нема фантазії, а є інструкція?! Академіки... Чому в столицях можна золотити куполи і хрести? А церкву, що збудував мій дід — кращий майстер Запорожжя!— знищили. Як я жалкую, що бога нема! Появись він хоч на хвилину, ох і покарав би десницею своєю безбатченків, що знищили труд мого предка! Ні гордості, ні поваги... Ай-яй-яй! Стояла б на березі моря, пройшло б ще триста років, ми б усі померли, згнили к чортам собачим, а люди нові любувались би нашою старовиною і старовиною наших предків над новим морем...— Старий плюнув у долоню, не покидаючи орудувати сокирою.
— Здорово, батьку!— говорить генерал армії, підходячи до новобудови. Старий Федорченко давно вже помітив, що до нього підходить його син, прославлений, той самий, який давно вже просить його переїхати в столицю. А що робити в столиці? Сидіти склавши руки утриманцем? Ні!
— Тату, здрастуйте!
— А-а! Здравія желаем, ваше превосходительство! В голосі старика радість, приперчена сарказмом.
— У фронт стать по правилах уставу!
Підкоряючись старим, очевидно, давно відомим батьківським жартам, генерал Федорченко виструнчується і козиряє старому батькові, що сидить на кроквах, виблискуючи сокирою. На якусь секунду ми бачимо його в повній парадній формі з вісімнадцятьма орденами, а на очах — майже сльози, так глибоко схвилював його в цю мить старий, так він пишається ним і так зворушений силою його нездоланного духу.
Старий грізно хмуриться ї теж любується сином. Потім він встромляє сокиру в крокву, злізає на землю і дає синові себе обійняти.
Він висох, звичайно, поменшав, став помітно нижчий за сина. Це його розстроює, і засмучує його також те, що син одягнений не так, як хотілось би.
— Щось давно ми з тобою не бачились.
— Давно, батьку... Я дуже щасливий, що ви ще сердитесь...
— Серджусь потроху, слава богу. Тут мертвого розсердять... А ти чого це форму не вдягнув? Показався б народу. Чи вже в село, так і без форми? Теж... А то це буває, що приїздять та в одних трусах по вулиці ходять... Тьху... Стид і страм...
Старий підходить до привезеного з плавнів старого вербового пня, на якому він звик відпочивати під час перерви. На пні вже встиг розташуватись Алік. Навіть не глянувши, старий збиває Аліка з пенька влучним ляпасом по потилиці, від чого Алік на хвилину чмуріє. Се його перший удар. Старий сідає на пень.
— Ну, добре, що приїхав. Вже, я думав, не побачу... Мати пла-акала до самої смерті.
— Але чому ж ви не приїхали до мене, батьку?
— А, дурниці... Твій хлопчик?
— Так. Це Алік.
— Як?
— Алік.
— Тю!.. (До Аліка.) Іди сюди. Іди, не бійся, дурачок... Соромиться... Подай діду води. Води подай! Стирчиш, дурно-головець...
— Якої? Де вона?
— Гнате, подай мені води. Генерал подає батькові воду.
Спасибі... Вчиться хоч?
А-а...— Федорченко махнув рукою із звичайною досадою. — Ти чому погано вчишся?
— Тому...— Алік нахмурився.
— Чому?
— Не всім же добре вчитися. Треба ж комусь і погано.
— Он як...
— Математика не виходить.
— Не виходить? А ти рішай задачі.
— Вони не рішаються.
— А ким же ти будеш, коли виростеш?
— Буду співати в опері.
— Як?
— Басом. У мене був альт, а зараз бас пробивається.
— Хе!..
— А може, буду прокурором чи суддею.
— Хто тобі сказав?
— Мамка.
— А чому ти будеш суддею? На якій підставі?
— Там не треба математики.
— А що ж там треба?
— Злочинці.
— Які злочинці?
— Різні, яких я буду судити.
— Так. Судити збираєшся. А на якій підставі ти хочеш судити людей? На тій, що в тебе немає здібностей?
— Там є статті. І треба відчувати, кому яку.
— Так... суддя. А в теслярі до мене не хочеш?
— Ні.
— Чому?
— Папка генерал. Як я буду теслярем?
— А як татко накаже?
— Не хочу.
— Чому?
— Тут скучно. І це робота фізична.
— Тому ти хочеш людей судити?
— Так.
— Ану подай мені палку...
Алік зникає за рогом хати, очевидно шукаючи палку.
Повертаємось ще раз до старої хати. Звичайно, старому її жаль, і з цим проклятим жалем він мовчки бореться вже третій рік, і злиться, і досадує.
У нього навіть характер зіпсувався. Це ж не міська квартира _ взяв чемодан і був такий. Це оселя. Це досить міцна ще хата, яку ми все ж таки зруйнуємо зараз, тому що час прийшов так зробити. Ми ввітремо її глинобитні стіни в землю веселим бульдозером, і стане раптом так, немовби й не було її ніколи на землі, і не народжувався ніхто в ній, не радів, не вмирав.
Ось вона стоїть, біла, чиста. Надворі літня ніч. Хлів також білий, з широкою смугою вохри знизу. На білій стіні — червоний перець, золоті початки кукурудзи й пучки старих лікарських трав.
Пес Пірат і кури поїдають їжу з німецьких касок.
Серед двору висока стара груша. Під грушею стіл і підвішена до гілки дитяча колиска. Далі — город, луки, озера в комишах, а за озерами в мареві Дніпро. І над усім блакитне небо. Ні хмаринки. Тут пройшло життя чотирьох, якщо не п'яти, поколінь Федорченків.
— Так. Ось дерево, яке ти любив.— Старший Федорченко підходить з сином до груші. Він вже здається іншим. Зникла войовничість і непримиренність. Йому сумно на старому дворі.
— Я вже тут вирубав, дивись — черешні, абрикоси, осокори, але грушу залишив до твого приїзду. Рубай сам. На...— Старий подає сину сокиру. Генерал бере сокиру. Як приховати хвилювання. Зрубати дерево...
Старий тесляр дивиться на грушу, під якою прожив він життя.
— Красуня...
— Ой батьку,— тихо зітхає генерал, почуваючи, як прості речі можуть виявлятися непростими.
— Розумію: важко повертатись до минулого. Адже все життя йшов...
— Так. "Вперед, вперед, Федорченко..."
— А дерево ж яке рясне та веселе!— говорить Антоніна, дивлячись з любов'ю на грушу. Очі в Антоніни чисті, голос ніжний, привітний.— Будуть рубати вже, ой...— звертається вона до сусіда Алчевського.