— Від себе? Як це?
— Цього не можна пояснити,— сказав Соат.— Це приходить у таку мить, на яку не можна вказати. Як розквітає квітка...
— Ти мудрий, Соате,— гаряче мовив Вайвасвата.— Ти мудрий і добрий. Та я не все розумію. І я не хотів би відмовлятися від себе! Ні! Я хотів би стати вільним і сильним!
— Для чого?
— Щоб зруйнувати, сваволю й рабство! — гнівно відповів Вайвасвата.— Щоб усі люди могли вільно дихати й жити! І щоб були самі собі господарями!
— А що ти бажаєш собі за це, юначе? — спитав старші раб.— За те, що звільниш рабів?
— Нічого,— здивовано сказав Вайвасвата.— А навіщо собі? Коли іншим буде добре, то радісно буде й мені…
Соат засміявся вдоволено.
— Тоді ти теж відмовився од себе, друже мій. Тільки розум твій ще тугий і неповороткий, а серце, як алмаз. Бережи серце, Вайвасвато! Воно приведе тебе до правди...
Юнак болісно роздумував над словами Соата, намагався збагнути їх. Та годі було. Ще мало мозок закарбував знань, ще мало досвіду влилося до чаші душі, щоб зрозуміти таємничі думки старого раба.
Так минали дні й ночі. Вайвасвата метався серед загорожі, як лев по кам'яниці, шукав виходу. Кидався до Соата, палко шепотів:
— Не витримаю, старий Соате! Не витримаю! Треба втікати! Поможи мені!
— Куди втечеш?—сумував Соат.—Ти такий примітний. Одразу спіймають... Одначе треба щось придумати. Шкіру можна пофарбувати. У мене є сік, прихований уже давно... А волосся пострижемо. Ну-ну, леопард! Задушиш! Тихше, а то хтось почує! Бути біді!
Вони знайшли місце в кутку кам'яниці, де ніхто не спав. Почали потроху піддовбувати землю, викидали в стічну яму. Але радість їхня й надія були недовгими. Хтось помітив ті готування і повідомив наглядачів.
Соата і Вайвасвату спіймали на гарячому. На світанку їх люто били ремінням перед юрбою рабів. Наливалися кров'ю багрові смуги на спинах, похнюпившись, стояли раби, і, як завжди, ласкаво сміялося сонце, підіймаючись над океаном.
Повернувшись з роботи, Вайвасвата бився головою об каміння, стогнав від безсилля, рвав на собі волосся.
— О Соате! Що діяти? Тепер кінець! Ми раби назавжди. А ти казав: ми вільні! Ти казав, що вони — раби! Ха-ха! Соате! Що ж тепер твоя мудрість скаже? Що?!
— Нерозумна дитино! — жалісно прошепотів старий раб.— Тебе бунтує біль і спрага помсти. Не думай про себе. Вспокійся! І будь радісний! Я не сміюсь, не креши очима на мене! Бо ж горе, коли воно навіть прийшло, не дає ні втіхи, ні помочі! Радій у горі, Вайвасвато! Радість — то велика сила! То наше звільнення, юначе!
— Ти в безодні рабства вважаєш себе вільним? Соате! Я божеволію! Я не можу зрозуміти тебе...
— Зрозумієш,— заплющив очі Соат.— Незабаром... Чорний Володар гадає, що володіє мною? Дурниці! Він володіє, і то тимчасово, лише тілом... А що тіло? Мара... Ти бачиш, яке воно нікчемне, як легко його знищити... Всі гинуть, всі гниють у землі... Один раніше, інший пізніше... То навіщо ж дрижати за тим, що все одно зникне... Чим же володіє Чорний Володар, Вайвасвато? Гноєм... А душа моя непідвладна йому... І нікому! Нікому, чуєш? Воля моя, дух мій зі мною. Я втечу з в'язниці тіла, коли захочу. Ніякі володарі не втримають мене... Вони страхають мене смертю. Але ж смерть — то свобода. Свобода, Вайвасвато...
Старий раб забувся в маренні. Він щось бурмотів, загортаючись у ганчір'я, але Вайвасвата вже не міг нічого розібрати. Він просидів цілу ніч біля нього, спустошений і похмурий. А коли вранці наглядачі виганяли рабів на роботу, Соат, як завжди, всміхався.
Старший наглядач розлютився, побачивши той усміх.
— Гей ти, рабе поганий! Ти смієш насміхатися? Після того, що одержав учора? Ану, дайте йому більше відро! Чуєте? Хай тепер посміється!
Та на обличчі Соата не змінилося нічого. Він лише з жалем поглянув на наглядача і, розлучаючись з Вайвасватою, сказав:
— Пора мені, юначе. Пора додому...
— Куди? — не зрозумів Вайвасвата.
— До батька,— всміхнувся Соат. — Спочивати... Вже не можу тримати тягар. Прийдуть інші... А ти — терпи. Терпи, Вайвасвато! І пам'ятай про радість!
Вайвасвата занурював баддю в колодязь, витягав, виливав воду в корито і ніяк не міг відігнати тривожних думок про Соата. Що він надумав? Куди він хоче втекти?
Коли сонце піднялося в зеніт, на плантаціях пролунали люті крики. Вайвасвата бачив метушню, чув лайку наглядачів, але не знав, що трапилося.
Тільки ввечері, коли рабів заводили до кам'яниці, Вайвасвата не помітив у юрбі Соата. Серце юнака затріпотіло болісно й тяжко. А біля входу на траві лежало розчавлене тіло. По барвистих ганчірках, якими Соат обмотував ноги, юнак пізнав старого раба. Раба? Тепер уже Соат не був рабом. Він звільнився від рабства. Він був вільний!
Вайвасвата збагнув, про яку свободу говорив старий товариш. Як просто, як легко! Одна мить — і рушиться темниця! Зникає все — небо, кам'яниця, Чорний Володар! Пустити било, впаде камінь — і кінець! Мабуть, так зробив і Соат.
Того вечора Вайвасвата сидів у кам'яниці на звичному місці самотньо. Раби здалека поглядали на вбитого горем юнака, але не підходили, бо знали, що не можна зараз його ні втішити, ні розважити.
Вайвасвата дивився у темно-синє небо, зорі помагали тамувати нестерпний біль душі. Не було дум, не було мрій... Пусто в серці! Лише в просторі відлунювали тихі слова:
Коли сокіл ширяє у небі,
Хіба соколу важко від того,
Що вітри його в небо здіймають,
У блакитне, чудове небо?..
ЗВІЛЬНЕННЯ
Маруіра не могла дати ради своєму серцю, не могла заспокоїти свідомість. Що їй білий раб, побачений в кристалі Всевидючого Ока? Що він їй — невідомий і чужий? Дні й ночі вона спостерігає за ним, думає про нього й мучиться за його долю. Дивні блакитні очі. Магнетичне лице, яке мариться їй у снах. Чому?
Дівчина хотіла поговорити зі старим учителем, але потім вирішила — не треба! Хтозна, як подивиться учитель на її почуття, що подумає. Бо й сама вона ще не розібралася в собі.
І ось вона йде до батька. Володар покликав її. Навіщо? Може, тому, що їй сповнилося п'ятнадцять літ? Коли мати була жива, їй щороку дарували в цей день іграшки, барвисті вбрання, смачні плоди з далеких заморських країн. Може й нині батько згадав про це і вирішив відновити той звичай? Чи потрібно їй це? Нема матері, нема її тихого чарівного сміху, її ласкавих карих очей. Які веселощі без неї?