Вітер дихнув сильніше. Океан задвигтів, гойднувся. Хмари зібралися в густе плетиво, звихрилися, потемніли. Вдалині загриміло.
З неба до моря потяглася темна цівка, скажено закрутилася, торкнулась хвиль, помчала до острова.
— Смерч! — дихнуло жахом між рибалками.
А жрець навіть бровою не повів. Він незмигно дивився туди, де за хмарами мало зійти сонце.
Ще народилося кілька смерчів. Хмари заметалися у шаленому танці. Помчали, як осіннє листя, над океаном.
Золотими списами майнули в просторі промені сонця. Оранжево-багрові спалахи замайоріли на хмарах. По голубій галявині небес переможно попливло веселе світило.
Жрець ворухнувся, владно показав на дитину. Анура піднесла Уратану до нього. Він обережно взяв дитину на руки, підняв угору на сильних долонях, повернув до сонця. Уратана закричав, задриґав ніжками.
Діавара й Анура готувалися почути дивні закляття, якими жерці звичайно супроводжували посвяту, але суворий служитель Сонця говорив зрозуміло, просто:
— Ім'я дитині буде Вайвасвата,
— Вайвасвата,— прошепотіли мати й батько.
— Це означає Посланець Світла,— вів далі жрець.— Сонцю ясному, животворному духу, нашому Батькові присвячую Вайвасвату.
Зворушено слухали Діавара з Анурою. Дивувалися заворожені рибалки. Замовк син на руках жерця, всміхнувся назустріч сонцю.
А жрець, помовчавши, ніжно сказав, звертаючись до Вайвасвати:
Сонце — твій батько,
Земля — мати твоя.
Будь, як вони,
Всюди, завжди...
Ясним, як сонце, будь,
Щирим, як земля, будь,
Мужнім, як лев, будь,
Мудрим драконом будь,
Зло спопеляй,
Тьму розганяй,
Відважним воїном будь!
Діавара дивувався. Зовсім не схожий на інших жерців цей служитель Сонця. І мова його звичайна, зрозуміла. Не страшний, не чужий він, а близький і рідний. Здається, що Вайвасвата для нього дорога й кохана істота. Чому? Чому так здається Діаварі?
А жрець лагідно промовляв далі, піднімаючи хлопця назустріч животворним променям:
Вайвасвато, новий воїне,
Вайвасвато, вічний воїне!
Уподобся Сонцю — Вогняному Володарю!
Все віддай іншим і нічого собі!
Блискавицею, громовицею
Пронижи мару життя!
У болоті не зупинись,
Принадою владності не захопись!
Вайвасвато, Вайвасвато!
Жрець замовк. Важко зітхнув, поцілував дитину в чоло, передав Анурі. Довго дивився затуманеним поглядом на неї, на сина. Потім сказав:
— Важкі часи прийдуть для людей Атлантіса. Мужніми будьте, Ануро й Діаваро. Бережіть Вайвасвату. Йому належить багато здійснити. Дуже багато... для блага
людей...
Жрець одвернувся й рушив до берега. Потім різко зупинився, сказав:
— Дивна доля чекає його. Коли виросте — передайте: хай не боїться страждань! Хай зневажає смерть! Хай іде, як стріла в польоті!
— Куди? — тривожно запитав Діавара.— Куди йому йти?— Хай шукає,— суворо промовив жрець.— Зерно проростає в урочий час. Ніщо не перетворить зерно евкаліпта в зерно ліани. Хай зрощує зерно мужності в своєму серці!..
Більше нічого не сказав жрець. Твердими кроками рушив він до моря і зник за скелями.
Через якусь мить дітлахи сипонули до берега. За ними потяглися дорослі. Всім кортіло побачити ще раз доброго й суворого служителя Сонця.
Та берег був безлюдний. Океан також. Не видно було ні жерця, ні човна, на якому він міг би поплисти до інших островів. Служитель Сонця зник...
БУРЯ
Покотилися над островом дні й літа. Грозами стоголосими, що супроводжували бурхливі тропічні зливи. Ураганами страхітливими, які забирали в морі рибалок, топлячи їх в незміряних глибинах. Чарівними прозорими днями, коли пухнасті хмаринки, граючись, пливли над розніженою землею, а дерева гнулися під тягарем жовтих, червоних, оранжевих плодів. Сніговими завірюхами, що котилися з далекої півночі, несучи людям холод і хвороби.
Все минало. І зле й добре. І приємне й огидне. Після холодів приходила спека. Після голоду достаток. Після смерті народжувались нові люди.
Все минало. Текло, струмилося розмаїтим живим потоком. І в тому потоці виростав, наливався силою, входив у життя Вайвасвата.
Він плавав з батьком на великому човні, помагав йому лагодити сіті, закидати їх у море, витягати з багатим уловом. Матері він приносив з берега блискучі камінці, нанизував на тонкі нитки і, радісно сміючись, дарував. Анура не могла натішитися сином. Він виростав слухняний, сильний, мужній. І все ж не такий, як всі.
Їхнє життя замикалося в тісних межах невеликого острова. На заході бовваніли гори, на півдні зеленіли ліси. А ще далі, на обрії, інколи можна було побачити синю смугу іншого острова. То був Рута, острів Чорного Володаря, а на ньому легендарне місто Золотих Воріт. Вайвасвату не задовольняло одноманітне життя батьків. Він не говорив про це ніколи, але в синіх очах сина Анура часто помічала тугу й тривожні іскри прихованих бажань.
— Мамо,— запитував вечорами Вайвасвата,— куди сонце ховається після дня?
— В лоно божества, синку.
— Божества,— повторював Вайвасвата, нахмуривши русі брови.— Лоно божества... А що це таке, мамо?
— Гріх питати про цс, синку,— строго відказувала Анура.
— Що означає гріх?
— Недозволене, сину. Те, за що божество карає...
— Божество,— задумливо й протяжно говорив хлопець.— Воно сильне, мамо?
— Найсильніше за все, сину. Навіть сонце служить йому!
— Навіть сонце?! — дивувався Вайвасвата.— От бач! А сонце нікого не карає. Воно світить всім. То як же божество може бути гіршим за сонце?
Мати розгублено розводила руками, замовкала. Діавара, слухаючи сина, задоволено всміхався, але чомусь потім важко зітхав, похитуючи кудлатою чорно-сивою головою.
Минали дні. І знову Вайвасвата питав:
— А куди понесли вчора старого Ототала?
— Закопувати,— пояснювала мати.— Його спочатку спалять, а потім закопають.
— Навіщо? — дивувався син.— Хіба він вже не хоче жити?
— Прийшла смерть,— терпляче казала мати.— Ототала постарів, втратив силу...
— І так усі люди? — допитувався Вайвасвата.— Всі вмирають?
— Всі, сину... І я вмру. І ти...
— І все? Більше нас не буде?
— Мудрі люди кажуть, що ми будемо. Тільки не тут, а в країні блаженних предків...
— Де вона, мамо? — тривожився Вайвасвата.— Я хочу туди. Там, мабуть, цікаво!
Мати гладила сина по русявій голівці, втішала: