— Лети!
Вімана метнувся в повітря, закружляв над майданчиком, полинув у небо. А далеко над морем вже летіли рядами, ніби перелітні птахи, бойові кораблі, прямуючи на схід.
Маруіра тамувала ридання, що рвалися з грудей. До сліз в очах дивилася на сріблястий вімана, в якому летів у туманну далечінь світоч очей її. Ось уже човен схожий на морського птаха, потім на ясну цятку. Нарешті, зникає цятка в неосяжному небі, зливається з простором.
Страшна туга крає серце Маруіри, відчай хлюпає, ніби буряна хвиля, в береги душі. Та мовчить вона, тамуючи горе. Прислухається до легеньких ударів у своєму лоні. І здається їй, і віриться палко, що нічого не станеться в далекому краю з ясним коханим. Не станеться нічого злого. Бо ж несе вона його частку в собі, під серцем. Несе, береже і захистить від ураганів земного, такого неспокійного, заплутаного, кривавого, але любого світу...
НАД ПЛАНЕТНИМ КРУГОМ
Маруіро! Далека моя, найближча моя... Чи бачиш ти мене серед небесного простору, серед хмар і птахів, що супроводжують військо Атлантіса?
Лечу над планетним кругом, над океаном, над островами, дивлюся на дрімучі ліси, на гори, вкриті сніговими шапками, на нужденні селища чорних племен. Інколи вражений розум жахається, не збагне, як це сталося. Ще зовсім недавно я жив несвідомим хлоп'ям на маленькому острові Лопала, серед таких же простих рибалок. Вони знали лише свої сіті, радощі доброго улову, втіху жіночих пестощів, спільні святкові обіди, коли можна наїстися на кілька днів. І лише в казці вони, як і я, чули про польоти в небо, про штучних людей, про далекі краї безсмертних.
А нині я лечу до тих країв, веду за собою страшну повітряну когорту смерті. Намагаюся відігнати од себе рій тяжких дум, бути спокійним. Все страшне й радісне попереду. Я знаю. Мов стріла, випущена з тугого лука, мчу в невідому далечінь, але передчуваю, що в ціль попаду неодмінно! Куди і як — не знаю... Та грім нового шляху, вихор долі несе мене в нові краї, заглушує видива юнацьких дум...
Коли я заплющую очі, мені здається, що я йду над прірвою. В руках — дорогоцінна чаша. Під ногами — ледь помітна стежина. Вузенька, слизька. Не поможеш руками собі, не схопишся за рятівну скелю чи дерево. Треба ступати ногою обережно, бо оступишся, послизнешся, полетиш стрімголов у безодню. І чаша розіб'ється. Розтріскається на рій уламків. А я не смію розбити чашу! В ній усе — і доля народів Атлантіса, і наша любов, моя Маруіро, і багато такого, що ще приховане в тумані грядущої долі планетного круга...
Я бачу тебе на покрівлі обсерваторії. Старий Нгала гортає старі папіруси, шукає розгадки сущого в древніх переказах, оплакує падіння земного круга. А ти з тривогою вглядаєшся в обрій на сході, де над морем купчаться чорні хмари. Знаю, що посилаєш вслід мені серце своє, щоб захистити в невідомих краях. Знаю, що з тим захистом не пропаду ніде, не втону, не згорю, не сконаю в пустелі.
Я лечу на своєму вімана. За мною — сто повітряних кораблів. В кожному з них лише по двоє воєвод, живих людей. Всі інші — механічні вояки, бездушні, моторошні істоти. Я ніяк не можу звикнути до байдужого виду їх, до холодного погляду. Та найстрашніше те, що вони навчені лише вбивати й нищити. Накажи врятувати людину з води — не послухають! Накажи винести дитину з пожежі — не підуть! Ти розумієш, Маруіро, як тяжко мені відчувати за собою лаву таких істот, сповнених чужою, руйнівною волею...
Кілька разів на день ми опускаємося вниз. Набираємо прісної води в ріках, спочиваємо. Спочивають, звичайно, лиш воєводи. Механічні вояки сидять у вімана, байдуже розглядаючи навколишні краєвиди. Чорні жителі розбігаються, забачивши летючу когорту. Я чув крики:
— Вогняні змії! Смерть летить! Посланці Пір'ястого Змія!
Певно, недарма такий жах викликають полчища Атлантіса! Всі народи землі пам'ятають жорстокість когорт Чорного Володаря.
Мені довелося зустрічатися з вождем одного чорного племені. Він догідливо згинався переді мною, всміхався, а десь у глибині очей вождя я бачив тінь страху й ненависті. Мені захотілося порозмовляти з ним наодинці. Двом своїм воєводам я звелів вийти з хатини вождя. Один з них — Руала — заперечував:
— Я твій помічник, Вайвасвато. Чорний Володар заповів мені вести когорту, коли ти вмреш.
— Я ще не вмер! — з притиском відповів йому я.— І доки це станеться, ти будеш слухати мене...
Опущені вії Руали не могли приховати виразу злості й гніву. Але він вийшов. Я вже давно передчував, що до мене приставлено вірних сторожів Ранатаки. І не лише сторожів, а й убивць, коли на те буде потреба. Що ж, тим краще! Володарю я не завдячую нічим, крім підступу!..
Коли ми лишилися на самоті, я запитав вождя:
— Чому твої люди ховаються?
Вождь одвів погляд убік, товсті губи його тремтіли.
— Сила завжди викликає страх, о Білий Володарю! Досі вони бачили силу жорстоку... Не гнівайся на них. Вони сумирні й роботящі. Вони пасуть корів і ловлять звірів. Вони сіють маїс і роблять легкі піроги. І нікому не загрожують... Невже за страх можна гніватись на бідних синів Атласа?
— Ти не збагнув моїх слів,— заперечив я.— Я не гніваюсь. Я лише дивуюся. Де страх — там рабство. Людина мужня не буде рабом. Коли сила навіть подолає її — вона воліє вмерти або втекти, ніж бути рабом.
— Дивно говориш,— прошепотів вождь, і тінь страху поволі танула в його очах.— О якби так було! Якби! Лише казки наші розповідають про таких героїв...
— А чи є у вас казки про Швета-Двипа? — зненацька запитав я.— Чи чув ти що-небудь про той край?
Вождь здригнувся від несподіванки, почувши мої слова. Заворожено дивився на мене. Потім тихо сказав, ніби зважуючи кожне слово:
— Я чув, о білий Володарю, про Швета-Двипа. В серці народ несе образ її. Мріє, що прийде колись на землю царство її. І не буде в тому царстві бідних, нещасних, не буде смерті й катування, не буде володарів і рабів. Всі стануть рівними. І розум людей, що житимуть тоді, стане ясним, як гірський кришталь...
— А де вона, Швета-Двипа? — запитав я.
Вождь одразу замовк. Зітхнув, розвів руками. Показав на північ.
— Кажуть, десь там... та хто знає? Невідомо, де край безсмертних. Не можна розшукати його. Лиш кого покличуть вони, той знайде Швета-Двипа...