Подвиг Вайвасвати

Страница 33 из 49

Бердник Олесь

Вайвасвата завмер, як тятива лука, натягнута до краю. Що діяти? Що відповісти? Як вирішити?

В тиші серця прозвучала струна. Ніжне незриме крило майнуло над свідомістю. В душу вкарбувалися нечутні слова:

— Всякий птах повертається до свого гнізда. Та мужність і знання путі необхідні для перельоту.

Тиша в просторі. Але дотик радості залишився в душі. Хто це знову? Звідки? Чому не відкривається таємниця?

Значення дивних слів незбагненне. Та смисл їх вгадується. Сплітаються в подіях життя Вайвасвати якісь необхідні поєднання. Треба йти назустріч поклику. Там, куди з ненавистю прагне Ранатака, може розкритися таємниця...

І Вайвасвата твердо сказав:

— Я полечу, Володарю...

ЗРАДА

Горосата, задихавшись, бігла переходами. Лють клекотіла в грудях. Нарешті прийшов її час! О, вона помститься! Навіть смерть не зупинить її! О, радісне почуття розплати! За приниження, за її втоптане в грязь бажання!

Вона мчала прямо до високих стрілчастих дверей. Іншим разом навіть думка про це не виникла б у її голові. За такий вчинок рабів оддавали на страту. Але нині Горосата не боялася. Її не вб'ють! Її нагородять! Вірність її буде доведена і, може, навіть воля всміхнеться їй!

Шлях перегородив вартовий. Грізно пролунав голос:

— Назад!

— Пусти мене до Володаря,— крикнула Горосата.— Йому загрожує лихо! Чуєш? Пусти!

— Назад,— байдуже повторив штучний вартовий.— Готуйся до смерті, нещасна!

— Дурню безмозкий! — вилаялась Горосата.— Я маю щось сказати Володарю! Він похвалить і мене й тебе!

Вона кинулася до дверей, намагалася відчинити їх. Вартовий згріб її в тяжкі обійми, стиснув. Вона відчайдушно закричала, забилася в ного руках.

Гримнули двері. Пролунав страшний голос:

— Що тут діється?

Горосата побачила Ранатаку, верескливо крикнула:

— Ласкавий Володарю! Я бігла до тебе. Страшне лихо... Я хотіла попередити! А він... а оцей дурень... стиснув мене!

— Відпусти! — наказав Володар.

Горосата вислизнула з металевих рук, стогнучи, поправила накидку. Ранатака гримнув на неї:

— Говори!

— Ви довіряєте Вайвасваті, а він...

— Що?

— Він пішов до Маруіри...

— Що ти базікаєш, негідна? — прошипів Володар.

— Вже давно ходить. Я підстерегла. І ось нині. Тільки що зайшов. З саду. У нього свій ключ. Я не могла витримати такого... Я вірно служу Володарю...

Обличчя Ранатаки потемніло. Так ось якого воєводу він пригрів у себе під боком. А Маруіра! Невже посміла? Чорний Володар і колишній раб! О демони!

Він метнувся до переходу. Потім зупинився. Грізно сказав вартовому:

— Візьми її.

Металеві руки схопили дівчину за пояс. Вона жалісно закричала:

— За що? Я правду сказала! Перевірте! А-а-а! Пусти!

Ранатака махнув рукою. Вартовий коротким рухом загнав блискуче лезо меча в груди Горосати. Пронизливий крик луною розкотився в переходах. Володар огидливо глянув на вартового, кинув байдуже:

— Винеси.

Повернувшись, він рішуче попрямував до виходу...

Вайвасвата зійшов східцями в сад. Повільно пішов стежкою до стіни огорожі. Ще відчував на вустах поцілунки коханої, ніс на грудях тепло її щоки. Тривожно думав над останніми словами Маруіри:

— Він сам ступив крок назустріч. Тепер можна сказати. Я завтра піду. Я зумію переконати...

Думи воєводи порушив шум. Чорні тіні виступили з-за дерев. Вайвасвата схопився за меч. Холодні руки металевою хваткою стиснули його, перейняли меч.

Серце юнака впало. Вистежили! Хтось зрадив!

Він рвонувся. Затріщали суглоби в напасників. Але їм на поміч підскочили ще дві темні постаті. Вайвасвату повалили, зв'язали. Підняли в повітря і понесли. Він стогнав од люті й безсилля.

Колихалися зірки в небі, пливли мимо темні стовбури дерев, стіна, ворота. Ось висока двоколісна повозка. Його мовчки поклали на дно, прикрили смердючим шматтям. Ні слова. Ні звуку. Хто? За що?

Повозка рушила. Заскрипіли колеса, захрустіло каміння. О боги! Невже так нікчемно все скінчилося? Невже кінець? А що буде з Маруірою? Що буде з дитям, яке має народитися?

Хвиля туги й відчаю залила груди юнака. Він один винен! Забув обережність, знехтував порадою серця.

О ганьба!

Повозка в'їжджає в розчинені ворота. Наближається висока кам'яна вежа. Буйволи зупиняються. Хтось підходить до повозки, відкидає запону. Вайвасвату знову беруть, мовчки несуть у похмуре, затхле підземелля. І, розгойдавши, кидають в яму...

В'ЯЗНИЦЯ

Згори падало тьмяне світло. Вайвасвата заворушився, поглянув туди. В запиленому отворі горів грозовий ліхтар. Він освітлював велике приміщення в'язниці, що мало форму півкола. В стіні чорними плямами вирізнялися ніші. Звідти чулося хропіння сонних людей.

Вайвасвата у відчаї застогнав. Люди настільки звикли до рабства, що навіть не прокидаються, коли до них вкидають нового в'язня. Хоч би хто підійшов, розв'язав.

В одній з ніш заворушилася тінь. Виглянуло обличчя чоловіка. Він підвівся, тихо наблизився до Вайвасвати. Схилився, розглядаючи. Похитав головою, поцмокав занепокоєно. Потім уміло розв'язав ремені на його руках.

Вайвасвата зітхнув з полегшенням. Розправив руки, розганяючи кров. Приглядався в примарному освітленні до в'язня. То був похилого віку чоловік з довгою сивою бородою. Голе тіло покрите шматком сірого полотна.

І більш нічого. Впалі щоки, блискучі усміхнені очі, сухоребрий стан.

— Вітаю тебе, брате,— ласкаво сказав він.

— І я тебе,— стримано відповів Вайвасвата.— Де я?

— Вдома,— спокійно мовив в'язень.

— Ти насміхаєшся? — спалахнув юнак.— Невже тут можна так жартувати?

— Брате,— пошепки вмовляв його старий в'язень.— Не кричи. Хто б став з тобою жартувати? Я гадав, що ти мудріший, Бачу — вбрання воєводи. Мабуть, багато знаєш...

— До чого ж твої дивні слова? — понуро запитав Вайвасвата, розтираючи побиті місця.— Я бажаю знати, де ця в'язниця. Мене везли в пітьмі...

— Що нам до того? — усміхнувся в'язень.— Всюди наш дім. Ми вічно міняємо місце. І навіть тіло наше плинне. Воно не має незмінної форми. Ось ти дитина. Ось ти раб. Ось ти володар. Ось ти вигнанець. Ось ти жебрак. Ось ти в'язень. Ось ти мертвий. Хто ж ти, мій брате? Де твій дім? Там, де ти. А де ти? Скрізь. І ніде...

— Дивні слова,—пробурмотів Вайвасвата.—Цікаві й мудрі... Але ж є потреба свободи. Хто хоче бути в'язнем? Кожен прагне вирватися з неволі...