— Він білий,— теж пошепки сказав Діавара, чомусь оглянувшись.
— А що мені? — розгнівалася жінка.— Що мені до того? Тіанака послала нам сина! Він мій — білий чи чорний!
— Але ж, Ануро,— несміливо мовив рибалка, розгублено чухаючи груди.— Ми чорні... і належимо Чорному Володарю... Ти ж знаєш, як не люблять білих наші володарі! їх роблять рабами...
— Не всіх,— рішуче заявила жінка.— У Чорного Володаря є легіони білих вояків. І мудреці є білі. Не гніви богині, Діаваро! А то забере від нас знову сина!
Дитя всміхнулося, простигло рученята до полум'я, задриґало ніжками.
— Радіє, радіє! — аж захлинулася Анура від щастя.— Неси козяче молоко, Діаваро! Неси хутчіш...
Рибалка метнувся до дверей, вийшов. Незабаром він повернувся з великою глиняною сулією. Відлив трохи густого молока в шапличок. Жінка піднесла посудину до вуст хлопчика. Краплі впали на язичок. Дитина заплямкала, вимогливо закричала.
— Хоче, хоче! — крізь сльози промовила Анура, притискаючи сина до висхлих грудей.— Діаваро! Подякуймо Тіанаці!
Вони стали на коліна, поклали дитину на сіті перед собою і зашепотіли гарячі молитви вдячності...
ЖРЕЦЬ
Настав ранок. Затихла буря. Розійшлися тучі. Тільки легкокрилі хмаринки рожевіли-золотилися на сході. Фіолетово-багряні встали скелі над морем. Над ними ширяли гострокрилі білі чайки.
Діавара підняв сіті, згромадив їх на могутні плечі. Ступивши крок до халупи, відхилив двері.
— Ануро, пливу...
— Тіанака хай береже тебе, Діаваро,— розчулено озвалася жінка.
Вона стояла на порозі вбогої хатини. Діавара вражено дивився на дружину. Як давно він не помічав у неї такого щасливого виразу! Хіба що тоді, коли вони були молоді...
— Чому так дивно глядиш на мене, муже? — ласкаво запитала жінка.
— Бо ти...— Діавара одразу не міг знайти слова,— бо ти нині дуже гарна, Ануро... Ти ніби вдруге стала дівчиною...
Анура спалахнула від щастя. Вона ніжно притисла теплий клубочок до грудей, засміялася стиха. Великі очі жінки заблищали таємним вогнем, бузкові губи здригнулися ласкаво, на чорних щоках заграли цнотливі ямки.
— Так, так, Діаваро,— ледь чутно прошелестіла відповідь.— Ми знову з тобою молоді. Нам є для чого жити...
Жінка задумливо примружилась, ніби дивилася вдалину і, колишучи дитину, протяжно заспівала старовинну пісню матерів Атлантіса, яку давно мріяла заспівати.
Зіронька впала з неба.
На землі народився синок,
На сумній, непривітній землі.
Рушить буря хатини,
Вириває дерева з корінням,
Палить блискавка ліс,
Поглинає рибалок вода,
Забирає невидима смерть вояків
На сумній, непривітній землі...
Терпнуть руки в тяжкому труді,
Ломить спину від болю,
Серце плаче від страху
Перед грізним вогнем з небес.
Та немає страху для матері,
Бо упала з неба радість,
Небесна, яскрава зоря.
На землі народився синок,
На сумній непривітній землі..
Ти радій, виростай.
Ясне сонце стрічай,
Підеш в зоряний край
По сумній, непривітній землі...
Щоб засяяти знову зорею
У молочній дорозі небес...
Діавара так і завмер з тягарем сіток на плечах, слухаючи пісню. Коли Анура кінчила співати, він сяйнув блискучим разком зубів, крекнув задоволено, хитнув головою.
— Бережи його, Ануро. Тепер тобі працювати менше треба. Я справлюся за двох...
— Ні, ні,— захвилювалася Анура.— Я впораюся сама. Ти й так тяжко трудишся у морі. Пливи! Лови нині на трьох. Тільки одне непокоїть мене... Треба освятити ім'ям сонця дитину...
— Будемо ждати жерця,— зітхнув Діавара.
— Хтозна, коли він завітає,— забідкалася жінка.— Негоже дитині щити без імені...
— Назвемо поки що самі,— вирішив Діавара.— А потім, як освятимо, матиме син інше ім'я. Назвемо його Уратана...
— Дарунок бурі,— всміхнулася Анура.— Хай буде...
Рибалка прощально кивнув і рушив до моря. Він зупинився на скелі біля затоки, усміхнувся сонцю, що сходило багровим кружалом над морем, ніжній синяві, теплому вітру. Легко збіг донизу, кинув сіті в човен. Хотів подивитися ще раз на чужого човна, в якому лежала вночі дитина, але його вже не було.
Діавара здивувався. Хто б міг забрати? А втім, що він питає. Буря дала сина, буря й забрала човен. Чи не забагато він хоче дарунків?
Рибалка сів у свій човен, взяв до рук широке весло.
Відштовхнувся од берега, швидко проскочив затоку і спрямував човен у відкритий океан...
Раз! Раз! Ритмічно перекачуються тугі м'язи під шкірою на чорних дужих руках, мовби витесаних з базальту. Стрілою летить човен, залишаючи бурунистий слід над прозорою глибінню вод.
Діавара всміхається, знову хмурніє. Наче хмаринки пробігають по його суворому обличчю. Тривожиться серце. Чому? Невідомо звідки підкрадаються сумніви, передчуття недоброго.
Радість! Хай буде радість! Бо народився син бурі! Білий, як морський пісок, гарний, як ранкове сонце, сильний, як океан. Прийди, прийди, богине долі Калауро, захисти мале дитя від привидів жаху!
Діавара перестав гребти, поклав весло в човен. Тиша прослалася над океаном. Сонце велично виглянуло з-за оранжевих хмар. Попливло небом на золотому човні, роняючи гарячі краплі в прозору глибінь.
Діавара простяг руки до ясного кружала, глибоко зітхнув і зашепотів палко, жагуче, в пружному ритмі:
Сонце предивне,
Човен великого рибалки,
Сонце всесильне,
Риба вогняного моря,
Прошу тебе, прошу...
Око своє зверни до мене,
Вухо своє схили до мене,
Прохання прийми моє...
В сіті земні потрапила риба,
Ще мала, слабка, беззахисна риба.
Зглянься, сонце,
Дай свою силу,
Дай ясну долю.
А коли за ним іде
Ненависна доля —
Оберни свій пломінь на мене!
Рибалка замовк. Прислухався. Полегшено зітхнув.
Ну от і гаразд! Тепер син під захистом. Все зле впаде на нього, на Діавару. А йому що? Вже досить пожив, надивився світа, натрудився. Можна вирушати до предків. Там краще ловити рибу. Ого! Там ще ширший океан! Де ви, духи зла і печалі? Не боюся вас!
Діавара поглянув у воду. Його човен стояв над темно-зеленою заглибиною. В тій смарагдовій чаші сріблом виблискують зграї веселих риб. Поважно пливуть товсті, ситі клаотли — риби-свині, як звуть їх рибалки; велично, ледь похитуючи плавниками, прямують кудись гостроносі, стрункі, костисті руали. То найсмачніша риба! Сьогодні було б до речі спіймати кілька таких. Пригостити рибалок з нагоди народження сина....