Прояснений, радісний, Вайвасвата рушив далі, вздовж каналу. Незабаром він опинився біля широкого мосту, змурованого з чорних скель, що вів на той бік каналу. Біля нього стояло ще два вартових у чорних кольчугах, з тяжкими мечами й довгими списами. Вони, на відміну від попереднього вартового, з цікавістю оглянули могутню постать Вайвасвати, Один з них запитав:
— Знак є?
— Є,— сказав Вайвасвата, показуючи кільце.
— Щось я вперше тебе бачу.
— Працюю в саду господині...
— Пощастило ж тобі,— всміхнувся вартовий.— Спочивай досхочу. Дерева самі ростуть...
— Не заздри чужому щастю,— похмуро озвався другий вартовий.— А то й своє, куце, втратиш!
— І то правда,—позіхнув перший.—Проходь, хлопче...
Вайвасвата пішов по широкій кам'янистій дорозі, зацікавлено оглядаючись навколо. Все було дивно, незвично, хвилююче. І прохолодні канали з кришталево-зеленою глибінню, і дороги, викладені старезними плитами, і чорні вартові, грізно озброєні, але такі добродушні зблизька. Чим вони відрізняються від того вартового, що випускав його з палацу? Певне, живим поглядом, простим словом, чимось людським... Хто ж тоді той, перший вартовий? Чому такий байдужий погляд в нього, дивні вогні в зіницях, непорушне обличчя? Все навкруги сповнене таємниць.
Вайвасвата минув ще один канал, перейшов крутий міст, що дугою навис над водами. Посилився шум, чути крики людей, рев корів, іржання коней. Широким шляхом плине юрба. Діти, жінки, чоловіки, вояки, вершники, піші, на важких колимагах. Незліченний потік розмаїтих облич. Чорні, білі, жовті, червоні люди! Як багато їх! Які вони різні! Боги, він і не знав, що на землі так багато людей! Куди вони прямують, чого бажають, що шукають?
Юрба вливається до широченної площі, вихриться, розсипається. Вайвасвата змішався з нею, прислухається, придивляється. Чути незрозумілий говір, лайку, регіт, високі пронизливі крики жебраків.
— Залишайте, залишайте золото й срібло мені! Полегшіть свій земний шлях! Ви матимете подвійну радість: допоможете бідному і скинете зайвий вантаж, щоб легко перейти до країни предків! Залишайте, залишайте грішний тягар!
— Допоможіть безногому моряку! Зупиніться на хвильку! Можу розповісти про далекі плавання на край світа! Можу дати чарівні трави з казкової Еллади для лікування від злого ока! Зупиніться, згляньтеся на безногого моряка!
— Гей, мужчини! Невже ви сліпі? Погляньте на мене! Дарую неземні любощі! Дарую нечувану втіху! Не тікай, хлопчику! Йди сюди! Недорого коштує! Один золотий, два срібних!
— Продаю коня! Небесний змій, а не кінь! Продаю, бо відпливаю в далекі землі! Купуйте, не пожалкуєте!
В голові Вайвасвати наморочиться від незвички, неосяжна юрба своїми криками і гамом б'є по його свідомості, ніби молотом, заколисує, несе в прірву. Маєво різнобарвних вбраннів, очей, шапок, рук сплітається в страхітливу, многоруку істоту, яка розкинулася на широких грудях міста і повзе не знати куди, поїдає сама себе, вирує в несвідомому бажанні виявити свою упирську суть.
Скоріше, скоріше звідси! Вайвасвата пробирається між високими двоколісними повозками, між рядами коней. Тварини похропують, лякливо косять очима, легко вдаряють юнака по обличчю цупкими довгими хвостами. Хтось доганяє його, обнімає за плечі. Вайвасвата оглядається. Чорношкіра тонка дівчина благально дивиться на нього, великі бузкові губи її тремтять, туманні фіолетові очі волого блищать.
— Ходімо, красунчику, зі мною,— шепоче вона.— Навіть плати не треба! З тобою — задарма! Ходімо!
Вайвасвата спалахує. Знову! Знову йому пропонують себе, своє тіло, свою любов! Боги! Чому так низько падають жінки? Такі божественні, такі прекрасні й ніжні! Навіщо самі летять на вогонь, як нічні комахи?
— Підеш, красунчику? Підеш, божественний?
— Ні! — м'яко каже Вайвасвата, відводячи руки дівчини.— Ні, не треба. Мені жаль тебе. Ти гарна, дівчино... Ти не повинна діяти так...
Він швидко йде геть, а дівчина сторопіло дивиться йому вслід, ще простягаючії руки.
Вайвасвата вибирається з величезного базару, знову переходить канал. Наближається до широко розчинених дверей високого храму. Звідти чується басовитий голос, струмляться тонкі пахощі евкаліпту. Юнак на мить зупиняється. Зайти чи ні? Тут моляться богам, тут знають тайни неба й землі. Так кажуть жерці... Треба зайти, подивитися.
Вайвасвата ступає під величне склепіння храму. Минає товсті чорні колони. В просторі пливе синюватий димок. У центрі храму тісною лавою зімкнулася юрба. Дехто з людей стоїть, дехто впав на коліна. На куполі — золоте кружало з хвилястими лініями, що розходяться вінцем. Певно, сонце. Внизу, на підвищенні, стоїть жрець у чорній туніці й чорній накидці, облямованій золотом. Біля нього на колінах зв'язаний жовтошкірий раб. Він голий. Тіло його здригається, очі з жахом дивляться на юрбу.
Два помічники жерця намазують раба якоюсь рідиною. У повітрі пливе густий запах евкаліпту. Головний жрець підняв руки вгору, погляд його непорушний, страшний, з сухих вуст зриваються незрозумілі слова, Їхній ритм, напруга, таємничість потрясають юрбу, колихають її в дружному пориві, як єдину істоту. Вайвасвата відчуває, що чужа воля обплутує його свідомість незримою павутиною. Геть, маро, стій! Не підступай!
Заворожена юрба жадібно чекає. Служителі храму в глибокі червоні чаші сиплють срібний порошок. Клуби бурого диму пливуть над людьми. Гіркий запах дурману проникає в ніздрі юнака. А жрець владно показує на зв'язаного раба. Помічники піднімають його. Блискавичним рухом жрець ударяє ножем йому в груди. Чути пронизливий жалісний крик. Водограєм бризнула кров. Юрба радісно закричала. Жрець підставив невелику чашу під рану, наповнив її багровою рідиною, хлюпнув у великі чаші, де курився дим. Потім розпанахав груди мертвого, вирізав серце, підняв у закривавленій руці. Серце ще пульсувало, здригалося, парувало.
Вайвасвата закляк, доки діялася кривава жертва. Руки й ноги не рухалися, серце завмерло, до горла підступила нудотна хвиля. Йому здавалося, що в багровому тумані виникли потворні чудиська з огидними, вискаленими мордами, з довгими щупальцями. Вони тягнулися до тремтячого серця, впиналися в нього, висмоктували трепетну, згасаючу силу.