Який жаль, що Грибоєдов не лишив своїх записок! Написати його біографію було б справою його друзів, але видатні люди зникають у нас, не залишаючи по собі слідів. Ми ліниві і недопитливі...
В Гергерах зустрів я Бутурліна, що, як і я, їхав у армію. Бутурлін подорожував з усілякими примхами. Я пообідав у нього, ніби в Петербурзі. Ми вирішили подорожувати разом, але демон нетерпіння знов мною заволодів. Слуга мій попросив дозволу відпочити. Я вирушив сам, навіть без провідника. Дорога все була одна і цілком безпечна.
Проїхавши через гору і спустившись у долину, затінену деревами, я побачив мінеральне джерело, що текло поперек дороги. Тут я зустрів вірменського попа, який їхав в Ахалцик з Ерівані. "Що нового в Ерівані?" — спитав я його. "В Ерівані чума,— відповів він,— а що чувати про Ахалцик?" — "В Ахалцику чума",— відповів я йому. Обмінявшись цими приємними новинами, ми розійшлись.
Я їхав серед плодоносних нив і квітучих лугів. Спілий хліб хвилювався, чекаючи серпа. Я милувався прекрасною землею, якої плодючість ввійшла на Сході в прислів'я. Надвечір прибув я у Перніке. Тут був козачий пост. Урядник прорікав мені бурю і радив лишитися ночувати, але я хотів неодмінно того ж дня досягти Гумрів.
Мене чекав перехід через невисокі гори, природний кордон Карського пашалика. Небо вкрите було хмарами, я сподівався, що вітер, який все посилювався, їх розжене. Але дощ почав накрапати і йшов усе сильніше й частіше. Від Перніке до Гумрів вважається 27 верст. Я затяг ремені моєї бурки, надів башлик на картуз і здався на волю провидіння.
Минуло понад дві години. Дощ не переставав. Вода струмками лилася з моєї обважнілої бурки і з башлика, що весь промок під дощем. Нарешті холодний струмок почав пробиратись мені за галстук, і незабаром дощ мене промочив до останньої нитки. Ніч була темна; козак їхав попереду, показуючи дорогу. Ми почали підійматись на гори. Тимчасом дощ перестав і хмари розсіялись. До Гумрів лишалось верст десять. Вітер, дмучи на волі, був такий сильний, що за чверть години висушив мене цілком. Я не думав, що мене пощадить гарячка. Нарешті, я досяг Гумрів біля півночі. Козак привіз мене прямо до поста. Ми зупинились біля намету, куди поспішив я зайти. Тут знайшов я дванадцять козаків, які спали один біля одного. Мені дали місце; я повалився на бурку, не чуючи сам себе від утоми. В цей день проїхав я 75 верст. Я заснув як убитий.
Козаки розбудили мене на світанку. Першою моєю думкою було: чи не лежу я у лихоманці. Але я відчув, що слава богу бадьорий, здоровий; не було сліду не тільки хвороби, але і втоми. Я вийшов з намету на свіже ранкове повітря. Сонце сходило. На ясному небі біліла снігова двоголова гора. "Що за гора?" — спитав я, потягаючись, і почув у відповідь: "Це Арарат". Який сильний вплив звуків! Жадібно дивився я на біблійську гору, бачив ковчег, що причалив до її вершини з надією оновлення і життя — і ворона і голубицю злітаючих, символи покари і примирення...
Кінь мій був готовий. Я поїхав з провідником. Ранок був прекрасний. Сонце сяяло. Ми їхали по широкому лугу, по густій зеленій траві, зрошеній росою і краплями вчорашнього дощу. Перед нами блищала річка, через яку повинні ми були переправитись... "Ось і Арпачай",— сказав мені козак. Арпачай! Наш кордон! Це варте Арарата. Я поскакав до ріки з невимовним почуттям. Ніколи ще не бачив я чужої землі. Кордон мав для мене щось таємниче; з дитячих літ подорожі були моєю улюбленою мрією. Довго вів я потім життя кочове, блукаючи то по півдню, то по півночі, і ніколи ще не виривався за межі неосяжної Росії. Я весело в'їхав у заповітну ріку, і добрий кінь виніс мене на турецький берег. Але цей берег був уже завойований: я все ще був у Росії.
До Карса лишалось мені ще 75 верст. До вечора сподівався я побачити наш табір. Я ніде не зупинявся. На половині дороги, у вірменському селі, збудованому в горах на березі річки, замість обіду з'їв я проклятий чюрек, вірменський хліб, спечений у вигляді коржа пополам з золою, за яким так тужили турецькі полонені в Даріальській ущелині. Дорого б я дав за шматок російського чорного хліба, який був їм такий бридкий. Мене супроводжував молодий турок, страшенний балакун. Він усю дорогу базікав по-турецьки, не дбаючи про те, чи розумів я його, чи ні. Я напружував увагу і старався зрозуміти його. Здавалося, він лаяв росіян, і, звикнувши бачити всіх їх у мундирах, по одежі приймав мене за іноземця. Назустріч нам трапився російський офіцер. Він їхав з нашого табору і заявив мені, що армія вже виступила з-під Карса. Не можу описати мого відчаю; думка, що мені доведеться повертатися в Тифліс, намучившись даремно в пустинній Вірменії, зовсім убивала мене. Офіцер поїхав у свій бік; турок почав знову свій монолог; але вже мені було не до нього. Я змінив інохідь на швидку рись і ввечері приїхав у турецьке село, розташоване за 20 верст від Карса.
Скочивши з коня, я хотів зайти в першу саклю, але в дверях показався господар і відштовхнув мене з лайкою. Я відповів на його привітання нагайкою. Турок розкричався; народ зібрався. Провідник мій, здається, заступився за мене. Мені показали караван-сарай; я ввійшов у велику саклю, схожу на хлів; не було місця, де б я міг розіслати бурку. Я став вимагати коня. До мене з'явився турецький старшина. На всі його незрозумілі слова відповідав я одно: вербана ат (дай мені коня). Турки не погоджувались. Нарешті я догадався показати їм гроші (з чого належало б мені почати). Кінь зараз же був приведений, і мені дали провідника.
Я поїхав по широкій долині, оточеній горами. Незабаром побачив я Карс, що білів на одній з них. Турок мій показував мені на нього, повторюючи: Карс, Карс! і пускав ускач свого коня; я їхав за ним, змучений неспокоєм: доля моя повинна була вирішитись у Карсі. Тут повинен я був довідатись, де наш табір і чи буде ще можливість наздогнати армію. Тимчасом небо вкрилося хмарами, і дощ пішов знову; але я про нього вже не думав.
Ми в'їхали в Карс. Під'їжджаючи до воріт стіни, почув я російський барабан: били зорю. Вартовий прийняв від мене білет і пішов до коменданта. Я стояв під дощем щось із півгодини. Нарешті мене пропустили. Я наказав провідникові вести мене просто в баню. Ми поїхали кривими і крутими вулицями; коні ковзали по поганому турецькому бруку. Ми зупинились біля одного будинку, досить поганого вигляду. Це була баня. Турок зліз з коня і почав стукати в двері. Ніхто не відповідав. Дощ зливою лив на мене. Нарешті з найближчого будинку вийшов молодий вірменин і, поговоривши з моїм турком, покликав мене до себе, висловлюючись досить чистою російською мовою. Він повів мене по вузьких сходах у друге житло свого будинку. В кімнаті, прибраній низькими диванами і старими килимами, сиділа старуха, його мати. Вона підійшла до мене і поцілувала мені руку. Син велів їй розпалити вогонь і приготувати мені вечерю. Я роздягнувся і сів перед вогнем. Ввійшов менший брат господаря, хлопчина років сімнадцяти. Обидва брати бували в Тифлісі і жили в ньому по кілька місяців. Вони сказали мені, що війська наші виступили напередодні та що табір наш знаходиться за 25 верст від Карса. Я заспокоївся зовсім. Скоро бабуся приготувала мені баранину з цибулею, яка здалась мені верхом кулінарної майстерності. Ми всі лягли спати в одній кімнаті; я розлігся проти згасаючого каміна і заснув у приємній надії побачити на другий день табір графа Паскевича.