Кобилиць неугамовних
Гордо бродять табуни.
Калмики розташовуються біля станційних хат. Біля кибиток їхніх пасуться потворні, кошлаті коні, знайомі вам з прекрасних малюнків Орловського.
Цими днями побував я у калмицькій кибитці (клітчастий пліт, обтягнутий білим войлоком). Вся сім'я збиралася снідати. Казан варився посередині, і дим виходив у отвір, зроблений вгорі у кибитці. Молода калмичка, собою досить непогана, шила, покурюючи тютюн. Я сів біля неї. "Як тебе звати?"—***.—"Скільки тобі років?"—"Десять і вісім?".— "Що ти шиєш?" — "Портка".— "Кому?" — "Собе". — Вона подала мені свою люльку і стала снідати. В казані варився чай з баранячим жиром і сіллю. Вона запропонувала мені свій ківшик. Я не хотів відмовитись і сьорбнув, стараючись не переводити духу. Не думаю, щоб інша народна кухня могла приготувати щось гидкіше. Я попросив чим-небудь це заїсти. Мені дали шматочок сушеної кобилятини; я був і тому радий. Калмицьке кокетство злякало мене: я швидше вибрався з кибитки і поїхав від степової Цірцеї.
У Ставрополі побачив я на краю неба хмари, які вразили мої очі якраз дев'ять років тому. Вони були все ті ж самі, все на тому ж місці. Це—снігові вершини Кавказького хребта.
З Георгієвська я заїхав на Гарячі води. Тут знайшов я велику зміну. В мій час ванни були в халупках, нашвидку побудованих. Джерела, здебільшого в первісному своєму вигляді, били, димились і стікали з гір в різних напрямах, залишаючи по собі білі і червонуваті сліди. Ми черпали кипучу воду ківшиком з кори або дном розбитої пляшки. Тепер побудовані чудові ванни й будинки. Бульвар, обсаджений липками, проведений по схилу Машука. Всюди чистенькі доріжки, зелені лавочки, правильні квітники, мостики, павільйони. Джерела оброблені, викладені каменем; на стінах ванн прибиті розпорядження від поліції; всюди порядок, чистота, красивість...
Признаюсь: кавказькі води мають нині більше вигід; але мені жаль їх колишнього дикого стану; мені було жаль крутих кам'яних стежинок, кущів і неогороджених проваль, над якими бувало я видирався. З смутком покинув я води і поїхав назад у Георгієвськ. Скоро настала ніч. Чисте небо усіялось мільйонами зірок. Я їхав берегом Підкумка. Тут бувало сидів зі мною О. Раєвський, прислухаючись до мелодії вод. Величавий Бешту чорніше й чорніше вимальовувався вдалині, оточений горами, своїми васалами, і, нарешті зник у темряві...
На другий день ми вирушили далі і прибули в Єкатериноград, який був колись намісницьким містом.
Від Єкатеринограда починається Воєнна Грузинська дорога; поштовий тракт закінчується. Наймають коней до Владикавказа. Дається конвой козачий і піхотний та одна гармата. Пошта відправляється два рази на тиждень, і приїжджі до неї приєднуються: це зветься оказією. Ми дожидали недовго. Пошта прийшла на другий день, а на третій ранок о 9 годині ми були готові вирушити в дорогу. На збірному місці з'єднався весь караван, який складався з п'ятисот чоловік або близько того. Вдарили в барабан. Ми рушили. Попереду поїхала гармата, оточена піхотними солдатами. За нею потяглися коляски, брички, кибитки солдаток, що переїжджали з однієї кріпості в другу; за ними заскрипіла валка двоколісних гарб. По боках бігли кінські табуни і гурти волів. Біля них скакали ногайські провідники в бурках і з арканами. Все це спочатку мені дуже подобалось, але скоро набридло. Гармата їхала повільно, пальник курився, і солдати розкурювали ним свої люльки. Повільність нашого походу (першого дня ми пройшли тільки п’ятнадцять верст), нестерпна жара, нестача припасів, неспокійні нічліги, нарешті безперервний скрип ногайських гарб виводили мене з терпіння. Татари пишаються цим скрипом, кажучи, що вони роз'їжджають як чесні люди, не маючи потреби критися. На цей раз приємніше було б мені подорожувати не в такому поважному товаристві. Дорога досить одноманітна: рівнина; по боках горби. На краю неба вершини Кавказу, що кожен день показуються вище і вище. Кріпості, достатні для тутешнього краю, з ровом, який кожен із нас перескочив би в старовину, не розганяючись, з заіржавленими гарматами, що не стріляли з часів графа Гудовича, з розваленим валом, по якому бродить гарнізон курей і гусей. В кріпостях кілька халупин, де з трудом можна дістати десяток яєць і кислого молока.
Перше варте уваги місце — кріпость Мінарет. Наближаючись до неї, наш караван їхав по прекрасній долині, між курганами, порослими липою і чинаром. Це могили кількох тисяч померлих від чуми. Рясніли квіти, породжені зараженим попелом. Праворуч сяяв сніговий Кавказ; попереду височіла величезна лісиста гора; за нею була кріпость: навколо неї видно сліди розореного аулу, що звався Татар-тубом, і який був колись головним у Великій Кабарді. Легкий, самотній мінарет свідчить про існування зниклого селища. Він струнко височіє між купами каміння, на березі висохлого потоку. Внутрішні сходи ще не обвалились. Я вибрався по них на площадку, з якої вже не лунає голос мулли. Там знайшов я кілька невідомих імен, надряпаних на цеглинах славолюбними мандрівниками.
Дорога наша стала більш мальовничою. Гори тяглися над нами. На їх вершинах повзали ледве видні отари і здавались комахами. Ми розгледіли і пастуха, можливо, росіянина, колись взятого в полон і постарілого в неволі. Ми зустріли ще кургани, ще руїни. Два, три надгробних пам'ятники стояли край дороги. Там, за звичаєм черкесів, поховані їх наїзники. Татарський напис, зображення шаблі, танга, висічені на камені, лишилися хижим онукам на пам'ять про хижого предка.
Черкеси нас ненавидять. Ми витіснили їх з привільних пасовищ; аули їх розорені, цілі племена знищені. Вони все далі і далі заглиблюються в гори і звідти готують свої наскоки. Дружба мирних черкесів ненадійна: вони завжди готові допомогти буйним своїм одноплемінникам. Дух дикого їх рицарства помітно підупав. Вони рідко нападають e рівному числі на козаків, ніколи на піхоту і тікають, побачивши гармату. Зате ніколи не пропустять нагоди напасти на малий загін або на беззахисного. Тутешня сторона повна чуток про їх злочинства. Майже немає ніякого способу їх усмирити, доки їх не роззброять, як роззброїли кримських татар, що надзвичайно трудно зробити через спадкові чвари і помсту крові, які панують між ними. Кинджал і шабля є члени їх тіла, і немовля починає володіти ними раніше, ніж лепетати. У них убивство — звичайний рух тіла. Полонених вони зберігають в надії на викуп, але поводяться з ними з нелюдською жорстокістю, змушують працювати понад сили, годують сирим тістом, б'ють, коли здумають, і приставляють до них для варти своїх хлопчаків, які за одне слово мають право їх порубати своїми дитячими шаблями. Недавно піймали мирного черкеса, який вистрілив у солдата. Він виправдувався тим, що рушниця його надто довго була заряджена. Що робити з таким народом? Слід однак сподіватися, що здобуття східного краю Чорного моря, відрізавши черкесів від торгівлі з Туреччиною, змусить з нами зблизитися. Вплив розкошів може сприяти їх приборканню: самовар був би важливим нововведенням. Є засіб більш сильний, більш моральний, більш відповідний до освіти нашого віку: проповідування євангелія. Черкеси дуже недавно прийняли магометанську віру. Вони були захоплені діяльним фанатизмом апостолів Корана, між якими відзначався Мансур, людина незвичайна, який довго підбурював Кавказ проти російського владарювання, нарешті був схоплений нами і помер у Соловецькому монастирі. Кавказ чекає християнських місіонерів. Та легше для наших лінощів замість живого слова виливати мертві букви і посилати німі книги людям, які не знають грамоти.