Палац Сераскіра являв собою картину вічно діяльну: там, де похмурий паша мовчазно курив серед своїх жінок і безчесних отроків, там його переможець діставав донесення про перемоги своїх генералів, роздавав пашалики, розмовляв про нові романи. Мушський паша приїжджав до графа Паскевича просити у нього місце свого племінника. Ходячи по палацу, поважний турок зупинився в одній з кімнат, з жвавістю промовив кілька слів і поринув потім у задуму: в цій самій кімнаті обезглавлений був його батько за наказом Сераскіра. Ось враження чисто східні! Славний Бей-булат, гроза Кавказу, приїжджав в Арзрум з двома старшинами черкеських селищ, які збунтувались під час останніх воєн. Вони обідали у графа Паскевича. Бей-булат, чоловік років 35-ти, малорослий і широкоплечий Він по-російськи не говорить, або прикидається, що не говорить. Приїзд його в Арзрум мене дуже втішив: він був уже мені запорукою безпечного переїзду через гори і Кабарду.
Осман-Паша, взятий в полон під Арзрумом і відправлений в Тифліс разом з Сераскіром, просив графа Паскевича про безпеку харему, залишеного ним в Арзрумі. В перші дні про нього забули. Якось за обідом, розмовляючи про тишу мусульманського міста, зайнятого 10000 війська і в якому ні один з жителів ні разу не поскаржився на насильство солдата, граф згадав про харем Осман-Паші і наказав п. А. поїхати в дім паші й спитати у його жінок, чи вони задоволені, та чи не було їм якої-небудь кривди. Я попросив дозволу супроводити п. А. Ми поїхали. П. А. взяв з собою за перекладача російського офіцера, історія якого цікава. 18-ти літ потрапив він у полон до персіян. Його схопили і він більше 20 років служив євнухом у харемі одного з синів шаха. Він розповів про своє нещастя, про перебування в Персії зі зворушливою простодушністю. У фізіологічному відношенні свідчення його були дорогоцінні.
Ми прийшли в дім Османа-Паші; нас ввели у відкриту кімнату, обставлену дуже дбайливо, навіть зі смаком; на кольорових вікнах виведені були написи, взяті з Корана. Один з них здався мені надто вигадливим для мусульманського харему: тобі подобає зв'язувати і розв'язувати. Нам піднесли кофію в чашечках, оправлених сріблом. Старик з білою поважною бородою, батько Османа-Паші, прийшов від імені жінок дякувати графу Паскевичу, — але п. А. сказав навідріз, що він посланий до жінок Османа-Паші і хоче їх бачити, щоб від них самих переконатись, що вони у відсутності чоловіка всім задоволені. Ледве перський полонений встиг усе це перекласти, як старик, на знак обурення, зацмокав язиком і заявив, що ніяк не може погодитися на нашу вимогу, і що коли паша, після свого повернення, довідається, що чужі чоловіки бачили його жінок, то і йому, старому, і всім служителям харему він звелить відрубати голови. Прислужники, між якими не було ні одного євнуха, підтвердили слова старика, але п. А. був непохитним. "Ви боїтеся свого паші,— сказав він їм,— а я свого Сераскіра, і не маю права не послухати його наказів". Робити було нічого. Нас повели через сад, де били два поганенькі фонтани. Ми наблизились до маленького кам'яного будинку. Старик став між нами й дверима, обережно відімкнув їх, не випускаючи з рук засува, і ми побачили жінку, з голови до жовтих туфель вкриту білою чадрою. Haш перекладач повторив їй запитання: ми почули шамкання сімдесятирічної старухи; п. А. обірвав її. "Це мати пащі,— сказав він,—а я присланий до жінок, приведіть одну з них"; всі здивувались здогадці гяурів: стара пішла і за хвилину повернулася з жінкою, вкритою так само, як і вона— з-під покривала пролунав молодий приємний голосок. Вона дякувала графові за його увагу до бідних вдовиць і хвалила поводження росіян. П. А. мав уміння вступити з нею в дальшу розмову. Я тимчасом, дивлячись навколо себе, побачив раптом над самими дверима кругле віконце, і в цьому круглому віконці п'ять чи шість круглих голів з чорними цікавими очима. Я хотів був сказати про своє відкриття п. А., але голівки закивали, заморгали, і кілька пальчиків почали мені погрожувати, даючи знати, щоб я мовчав. Я скорився і не поділився своєю знахідкою. Всі вони були приємні з облич, але не було жодної красуні: та, яка розмовляла біля дверей з п. А., була, напевне, повелителькою харему, скарбницею сердець, трояндою кохання,— принаймні я так уявляв.
Нарешті п. А. припинив свої розпити. Двері зачинились. Личка у віконці зникли. Ми оглянули сад та будинок і повернулись, вельми задоволені своїм посольством.
Таким чином я бачив харем: це вдалося рідко якому європейцеві. От вам основа для східного романа.
Війна здавалась закінченою. Я збирався їхати назад. 14 липня пішов я в народну баню і не радий був життю. Я проклинав нечистоту простирал, погану обслугу та ін. Як можна порівняти бані арзрумські з тифліськими!
Повертаючись у палац, довідався я від Коновніцина, який стояв на варті, що в Арзрумі з'явилась чума. Передо мною враз повстали жахи карантину, і я того ж дня вирішив покинути армію. Думка про наявність чуми дуже неприємна з незвички. Бажаючи згладити це враження, я пішов гуляти по базару. Зупинившись перед крамницею збройового майстра, я став розглядати якийсь кинджал, коли раптом хтось ударив мене по плечу. Я оглянувся: за мною стояв жахливий жебрак. Він був блідий як смерть; з червоних загноєних очей його текли сльози. Думка про чуму знов промайнула в моїй уяві. Я відштовхнув жебрака з почуттям огиди невимовної і повернувся додому, дуже незадоволений своєю прогулянкою.
Цікавість однак перемогла; на другий день я вирушив з лікарем у табір, де були зачумлені. Я не зійшов з коня і для перестороги став на вітрі. З намету вивели нам хворого; він був страшенно блідий і хитався, мов п’яний. Другий хворий лежав без пам’яті. Оглянувши чумного і пообіцявши нещасному скорого видужання, я звернув увагу на двох турків, які виводили його під руки, роздягали, мацали, ніби чума була не що інше, як нежить. Признаюсь, я засоромився своєї європейської боязні перед лицем такої байдужості і скоріше повернувся в місто.
19 липня, прийшовши попрощатися з графом Паскевичем, я застав його дуже засмученим. Одержана була сумна звістка, що генерал Бурцов був убитий під Байбуртом. Шкода було хороброго Бурцова, але цей випадок міг бути згубним і для всього нашого малочисленного війська, яке зайшло глибоко в чужу землю і оточене було неприязними народами, готовими повстати при звістці про першу невдачу, отже, війна відновлялась. Граф пропонував мені бути свідком дальших подій. Але я спішив у Росію... Граф подарував мені на пам'ять турецьку шаблю. Вона зберігається у мене як пам'ятка моєї мандрівки слідами блискучого героя по завойованих пустинях Вірменії. Того ж дня я покинув Арзрум.