Vil-vola, kin-kona, pip-popa…
скандував Дон Хозе під рівний стукіт вагону.
Dim-domu, kin-konu, bib-bobu…
деклінував він чудні лункі слова, що нагадували йому гомін бар-селонських дзвіниць. І він брався складати речення.
— В чис-тім по-лі край до-роги я пере-стрі-ва-ти-му… дід… до-да і даватиму йому кусень хліб… хльоба.
"Дід їсти-ме хліб і котити-ме біб…"
І Дон Хозе склав вірша:
"Я покинув Барселону,
— Кін-кону, лін-льону,
Не побачу її зроду.
— Лід-льоду; дід-доду".
III
Була вже середина серпня, а Дон Хозе Перейра і його друг, ру-дий сетер Родольфо, все йшли далекими степами. Була також середи-на дня, і сонце стояло близько середини неба. Вони йшли просто на геодезичну башту, за якою починалися качині місця. Так сказав херсонський хазяїн Дона Хозе, селянин Середа. Дон Хозе і Родольфо були в середині своєї пішої подорожі посеред далекого степу.
Дуже широкий був степ, скрізь був степ назвиш, навзбіч і на-вперед. Степ був як шайба надоколо них, круглий і безконечний. Ті, хто живуть в горах і в пагорбах, на високих берегах рік і в вогких лі-сах, тут, ідучи в вічному кільці, не побачили б степу. Його не було. Степ це те, чого немає. Немає ні гір, ні гаїв, ні озір. Є одна шалапутна шайба, над якою тремтить містична блискуча юга.* Мовчки стенули-ся мідні кінці всесвітньої шайби, і по них, як по рейках, пішли круж-ляти обрієві обручі. І треба було подорожньому дійти до середини дня в степу, щоб почути мільйон його хмільних голосів.
В степу стояв дум. Дум гудів з-під землі, з-під коріння закуре-них смаглих рослин, дум упадав з неба, біг навзаводи з шумом трави, югою коливався навсонні, умирав у шепті торішньої тирси і знову ріс: шугав у траві, розбухав у дику монотонну монгольську оркестру, гудів і глушив вуха, скаженими крилами бився об мідну непереможну шайбу, дзвенів, верещав, ячав і знову, полегом стихаючи, дум западав у тихий шум трав, усихав і зникав крізь землю, покинувши по собі висохлі сльози солонців.
Перейра й Родольфо ішли як спали. На відшибі праворуч забов-ваніли велетенські фігури людей, що ходили навколо колосальних копиць. Люди накладали в гарби пшеницю, і Дон Хозе Перейра, не дуже твердий у політичній економії, узяв їх за пролетаріят.
IV
Я, автор цієї повісти і отець Дона Хозе Перейра та його прияте-ля, рудого сетера Родольфо, так само як і багатьох інших персон, реа-льних і нереальних, що є в тій повісті, і багатьох речей у ній, показа-них дуже наочно і докладно, я так само, як Дон Хозе, дуже люблю і поважаю пролетаріят, тільки ще куди глибше і повніше.
Я люблю і поважаю пролетаріят, по-перше, за те, що він був мо-їм першим товаришем у дитинстві і був єдиним товаришем, що мене не зрадив і не покинув тепер, коли я виріс, коли інші товариші дитя-чих літ моїх поробилися або бурбонами, або професорами, або бухга-лтерами, або істориками літератури.
Я люблю пролетаріят за те, що він не силує мене продавати своє перо і мене, небагатого і нефешенебельного, не одягненого у вечірній чорний сьют і не навченого манір, не покидає і не перестає мати за свого товариша.
Я люблю пролетаріят за те, що він узяв мене за руку і веде з со-бою на верховиння історії. Я поважаю пролетаріят за те, що він мій вождь і мій учитель, і я ніколи не брався його нахабно вчити, і безсо-ромно претендувати на ролю його вождя мені, слабому і капризному інтеліґентові. Я поважаю пролетаріят за те, що в своїх книгах він на-вчив мене політичної економії і філософії і з вуст робочої молоді сво-єї навчив мене про ролю віршів у будівничім процесі. Як мій товариш пролетаріят, я люблю футбол, американський фільм, авантурний ро-ман, риболовлю, полювання й природу.
Але найбільше я люблю пролетаріят за те, що він — Майстер, за те, що це він робить Річ, і через те тільки він може зробити світ. Я признаюся, що я давно і безнадійно закоханий у Речах, що я навіть купував інструменти, якими не міг або не вмів користуватись, тільки для того, щоб день у день виймати їх зі столу і розглядати протягом довгих годин. Я давно знаю напам’ять десятки каталогів фотографіч-них камер, рушниць, велосипедів, біноклів, об’єктивів, і коли мені трапиться каталог секстантів або мікроскопів, що з ними я не вмію обійтися, я так само вивчив би цей каталог напам’ять. І коли я пишу, я пам’ятаю, що мій Майстер, мій Товариш хоче, щоб я робив добрі Речі у своїм реместві. Я сподіваюсь, що в своїм невеликім реместві я зроблюся такимож Майстром, як мій товариш-пролетаріят.
Отож Дон Хозе, що й сам був прекрасна Річ, бо він був високий, веселий, сильний і ледачий тираноборець, але сам не вмів робити ре-чей, теж дуже поважав пролетаріят. Побачивши людей, що накладали снопи на гарби, і вирішивши, що то є пролетаріят, він полюбив цих людей і став наближатись до них.
— Любий і рудий друже Родольфо, — сказав Дон Хозе. — Пам’ятаєш, як я теж був пролетарем, коли возив вугілля на кораблі у Барселоні. На вокзалі я грузив чорні брили на підводу і віз вугілля через Барселонету на Муеля Нуева аж до Муеля ді Леванте, де стояли крейсери. Там я спиняв коней і ніс вугілля на крейсер. Я теж був про-летар, мій любий друже і рудий Родольфо!
Родольфо спинився і оглянувсь на Дона Хозе. Така примітивіза-ція поняття пролетаріят йому не сподобалася, але, звикши до дитячих сентенцій свого приятеля, він не висловився, а тільки злегка неохоче замахав хвостом.
— Пам’ятаєш, рудий друже Poдольфо, — сказав Дон Хозе, — як за багато-багато років у Барселоні пав сніг. Я цілий день возив вугіл-ля на Муеля Нуева і вертався додому натомлений і виснажений ук-рай. Сніг лежав на вулицях, і вони самі пливли повз мене, коли я йшов по Ґран Віа дель Маркес дель Дуеро. Таке було моє почуття, рудий друже Родольфо, коли б його укласти в рядки українського ві-ршу і оздобити в кінці кожного рядка почасти оригінальними, почас-ти стародавніми римами та асонансами. Слухай:
Чи вмерли вулиці, чи я іду сам
З робочим днем за плечима?
— За берегом міста — ліса,
За лісами ліса нерушимі.
Дзвенять вогні і ринуть у ніч,
Дзвінок заївсь у залізо.
Іду і не втямлю, не злічу облич —
Вже пізно.
Чи вмерли вулиці, чи я іду сам
До себе в самітні очі?