X
Доктор Леонардо швидким рухом підняв пояса. "Мені нічого не треба, – посміхнувся він. – Я йду з тобою".
І вони дійшли стежкою до шале доброго древонасадця. Альчеста забігла трішки наперед і розчинила двері перед Леонардо, зробивши прекрасний реверанс.
Тим часом природа висипала, немов з квітчастого подолу груш-ки, познаку за познакою того, що зайшов вечір і западало сонце за землю. У житі прокинувся заєць, про всякий випадок злякався і втік, але, пробігши з півкілометра, зчувся, що життя в житі пахло прекрас-но, і повернувся на пашу.
На узліссі з нори виліз лис і довго вслухався носом у теплі запа-хи, що пливли за вітром. Нарешті, дібравши серед безладного хору ароматів ховрашкових, жаб'ячих, собачих, людських, коров'ячих, ко-нячих і заячих запах дохлого барана, вирішив і вирушив прогулятись у ту сторону, де лежала ця делікатеса.
Туман, немов німий сом, мовчки підплив і заглинув усі ріки, рі-чки та озера, і на крижневому озері качки почали нудитись. Чимраз частіше вони випростували крила, лопотіли і молода крижачка три-вожним кличним звуком викликала сусідні озера на відповідь.
Студент Перебийніс нарешті скінчив різати гілля і зчувся, що нарубав на п'ять засідок. Тож він ухопив чималу в'язку і побіг, трем-тячи від хвилювання, на сусідню воду, понад яку мали летіти качки з лісових озір. Там при березі він позастромлював гілля колом, усере-дині зробив сідало і забрався туди, чекати, поки полетять крижні.
Чимраз тоскніше кричала крижачка, але дуже поволі в її наївну неграмотну голівку заходили рвучкі потяги й потуги, помалу-малу оформлюючись у думку: летіти!
XI
Та й то думка ця аж ніяк не була подібна бодай до тих процесів, що відбуваються в голові історика зоологічної літератури. Історик зо-ологічної літератури мислить приблизно таким способом:
У животі своєму він чує наясне шкабурчання, і відчуває ніби якусь неприємну порожнечу. Та порожнеча, як пишеться в хеміях, стремить заповнитись одбивною котлетою з горошком, гур'ївською кашею і пльомбіром. Так зароджується перша думка — поїсти.
Одночасно язик подає про себе знаки, що він ніби висох і міг би освіжитися спиртом, розведеним водою і заправленим калканом, чи зубрівкою. Так законяється друга теза — випити. Єднаючись з пер-шою тезою, вона дає першу мислительну операцію — акт комбінато-рного мислення: випити й закусити!
Розвиваючись далі, ті процеси ускладняються, доходячи ефеме-рних тонкощів аналітичного порядку. Випити й закусити — але за які гроші.
Математичні операції — облік та аддиція грошей в кишені пока-зують йому, що зайвих сум окрім призначених на прозаічне, буденне прожиття в істориковій кишені немає. Так народжується третя теза — підробити ще грошей, а на ті, що є випити й закусити.
Після цього правда синтетичні процеси ідуть уже порівняно просто. Жертву знайти просто — це є той самий кільчатий черв'як, що живе на дні Тихого океану біля Малайського архіпелагу. Він во-диться тільки в цім самім місці і ніде більше. Ні один професор ще не написав ні одної строчки про цього гробака.
На двох заспиртованих екземплярах червачка, геолог виясняє з чого той червак живе, що він їсть, як він парується, чим він відрізня-ється від інших черваків, чому він становить собою зовсім нову від-мінну породу, при цьому зоологові не на хвилину не виходить з голо-ви, що, власне, спирт у банці пропадає по дурному — і пишеться стаття.
Ця стаття є початок наукової кар'єри зоолога. Байдуже, що люд-ськості нема ні найменшого діла до цих черваків, байдуже, що актуа-льні теми аж кричать до нього з усіх усюд — на актуальних темах не зробиш кар'єри — там усе вже відкрито і розроблено. Зоолог їде в ре-сторан. Випити й закусити.
Все це, звичайно дуже складно і показує, що людина є вінець усіх тварин. У примітивній же… голові відбувається тільки от що:
XII
Прохолода! Тоскний крик! сти! сти! сти тверде, солодке, сухе! Досить води! сти пшеницю!
А крила вже самі розправляються. А ноги самі відштовхуються від води. І раптом — шум крил. У старого селезня виспіли й закінчи-лись натиски почувань. Він зірвався й летить. Шум крил! сти! Небез-пека! Летять! Летіти!
І от крижачка вже летить, наздоганяючи темні тіла перед собою. Навколо, ззаду, спереду шум крил. У м'язах щезає останній слід сон-ної інерції. Не летіти однією путтю; нею сотні літ летіли прадіди ка-чиного роду — з лісових озір, над лісовими озерами, на степ!
XIII
Сонце остаточно запало в душі студента Ореста Перебийноса, вечір перейняв усю душу його від пліч і до п'ят і в кожній прожилці його гігантського тіла пульсував один усюдисущий льозунґ — почи-нається вечірній літ. Дон Хозе Перейра і його містичне, чудесне зни-кнення, доктор Леонардо, прекрасна Альчеста, селянин Черепаха, до-брий древонасадець, безпритульний і навіть сало, з якого Орест мав жити цілий місяць, затанцювали і зникли в темряві, взявши один од-ного за руки. На одну коротку мить ще виринуло сало, нашпіговане значками диференціялів та інтеґралів, грізно посміхнулось, виблис-нуло окулярами професора Струве і помчало геть у дикім фанданґо, крутячись як кавалер навколо прекрасної Альчести.
Зоставалась сама переднічна природа, і вся вона була — чекан-ня.
Чекав темний луг — осики йому ледве тремтіли. Чекала вода — вітрець ледь-ледь гнав по ній брижі. Чекав очерет — і помалу чорні-шав. Чекала водяна курочка, щоб невідомий студент пішов геть від озера і знову ховала голівку в хащі.
Тільки сам студент Перебийніс уже не міг довше чекати. Як до-вгий стогін, видерлося йому з грудей могутнє, силоміць стримуване, зідхання, аж зашелестіла і вгнулася під тим подихом чорна осока на-вколо озера.
Студент Перебийніс, зідхнувши глибоко, раптом знову побачив усе, що було навкруги нього. Просто перед очима, за озером стримів чорний сосновий бір — як черепаховий гребінь. На невеликому озері ріс ситняг і скілька очеретин витягли до неба китайські вартові списи. Піднявшись від того, що пала вода, латаття скоцюрбилося, вигнулось і витяглось у тисячу фантастичних форм, озеро стало як нічний цвин-тар людських і звірячих фантоматичних черепів, потоптаних і поко-пирсаних кінним боєм уночі.