Але й не так, о, Альчесто, хотів я розповісти тобі про це дере-во… Ти щось хочеш сказати?
X
Свідомий і освічений читач знає те, що каже нам наука фізіоло-гії про деякі людські потреби, а саме, що вони абсолютно невблаганні й неминучі. Сила цих потреб така, що, бувши затримані і невдоволе-ні, вони крушать усе на своїм шляху: мораль, звичаї, закони, сімейні вузли, найдорогше для тих самих людей вони крушать, як лавина. Та-кий голод і така любов.
Але й інші потреби, рідше згадувані в книжках і зовсім не згаду-вані в віршах, силою своєю чи не більші від цих двох.
— Леонардо, любий, — сказала Альчеста. — Я хотіла б зійти на цю гору.
Щось тьохнуло в грудях доктора Леонардо від цих її слів, від то-го тону, яким вона вимовила слово "любий". Невже ж прийшов час? Невже ж зараз закінчиться його психічна подорож у душу Альчести?
— Ходім! — сказав Леонардо і скерував човна до берега. Він врізався в осоку. Альчеста легко стрибнула на беріг і одштовхнула човна руками.
— Я піду сама, Леонардо, — сказала вона з чарівною посміш-кою на ніжних вустах. — Я зараз повернуся.
— Коли є сила, дужча за любов, то, мабуть, ця, — подумав док-тор Леонардо. Адже ж вони не розлучалися ні на хвилинку з самого рання.
І він знову почав дивитися на самітне дерево, що стреміло над лісом. Він глибоко замислився і не помітив, як за ним рознялися дві незрівняних руки і, тихо зімкнувшись, затулили йому очі. Леонардо ласкаво одвів руки і повернув голову. За ним у неглибокій воді під берегом стояла Альчеста.
— Я хочу сказати, Альчесто, про це дерево, — мовив Леонардо. — Я не знаю, що є чудесного в самітнім дереві, що винеслося над лі-си і дивиться тобі просто в вічі. Може, воно манить душу тим, що за цею горою є знов далекі й незнані поля і знову гори, що немає краю твоїй дорозі і що тайна, за якою ти мандруєш на гори, розтавши за першим верхів’ям, зараз же чудесно народиться за другим і так маю-ватиме цілий день, поки ти не прийдеш у ніч.
Це дерево, як той потяг, що промчав повз степову станцію і на-віки розтав для тебе в долині. Це дерево, як той сон, у якому ти пере-жила нарешті щастя і забула його на світанку. Воно, як той іґдразил,* Ясен германської мітології, що вріс корінням у землю і що на нім тримається всесвіт.
У того, хто створив нас з тобою, про це сказано краще й смутні-ше. Я думаю, що в нього більше пішло творчої сили на ці слова, ніж на нас з тобою, хоч я розумний і спокійний доктор Леонардо Пацці, а ти прекрасна Альчеста. Слухай.
XI
Ах, дерево у пам’яті глухій,
Що винеслось над обрій давніх літ
І так у полі зорянім заснуло.
Немов не зорі то були, а деревій:
Райдеревом розкинувся над світом
І подолав полин, і переміг перій,
І виріс в іґдразил,
— Морями, хмарами і снами оповитий.
Те дерево в дитячий край веде,
В туман, що закипає над рікою,
За ті горби, що десь за ними ген
Маює тайна і розтане знов,
В жита, що їх хорунжий вітер
Жене за ті горби зустрітися, любов,
З тобою.
— Під деревом, що стало серед літа.
XII
– Я сказав, що той, хто створив ці слова, створив і нас з тобою. Йому, що писав цю книгу, я не був вдячний через усе своє довге жит-тя, бо моє щастя, майнувши переді мною, як та зоря, падало в без-вість. Але сьогодні я дякую йому — ти розумієш за що — за те, чого ще ніколи не було на цій землі і що збудеться сьогодні, Альчесто. Я знаю, я почуваю це — Альчесто, голубко, ти й досі стоїш у холодній воді, люба!
Він вистрибнув з човна, і вони пішли вгору; вони перейшли ку-щі і стали вибиратися на кручу. Перед самими очима їм ширяли золо-таві щурки, листя лоскотало їм шию, і вони вибирались все вище й вище угору.
Наївна загорожа з свіжого гілля перепинила їм путь: десь по той бік гори в лісовім яру дзвеніли дерев’яні дзвоники. В загорожі вони побачили двері.
Я думав, що тільки Леонардо побачив ці двері в білій стіні аль-пійської хатини, бо Альчеста, міцно вхопившися за руку Леонардо, не відривала очей від цієї давно знайомої, чужої руки, що зараз буде її власною, своєю рукою, бо вечір спадав на землю, і мусила скінчитись довга подорож Леонардо.
______________________________
КНИГА ДРУГА
I
Коли вчений доктор Леонардо і його майбутня коханка, прекра-сна Альчеста, через цілий день мандрувавши до Слобожанської Швайцарії, надвечір увійшли низенькими дверима у біле слобожан-ське шале,* сиріч хату, то і читач наш, і читачка, і я сам були переко-нані, що скінчилася довга подорож доктора Леонардо, що його май-бутня коханка, прекрасна Альчеста, зробилася під покровом ночі його теперішньою коханкою.
Там, у хаті колишнього леґендарного дроворуба, а теперішнього древонасадця, одночасно з тим мало відбутися законіння нового жит-тя у череві прекрасної Альчести.
Але того не було. І не було саме через корінну ріжницю, що іс-нує наперекір сучасній науці, межи людьми і іншими тваринами, на цій землі сущими.
Святі отці покладали цю ріжницю в несмертельній душі, яка жила за часів тих святих отців тільки в людському тілі та не жила в тілі тварин, русалок, мавок, лісовиків, чортів, чортиць, домовиків і іншого нaceлeння землі, яка й сама мала за тих часів форму не округ-лу, а пласку на манір млинця в морській сметані.
Та з того часу, як граматисти з’ясували, що бик, кінь і бегемот суть істоти одушевлені, як русалки стали служити за машиністок, лі-совики — за лісоводів, а чорти стали служителями живої церкви (що з’ясовується в проклямаціях, виданих у Слобожанській Столиці свя-тими отцями), ця ріжниця геть затерлася, бо самі святі отці нездольні тепер сказати, в якому тілі може перебувати несмертельна душа, а в якому вона перебувати не може.
Граматисти, що прийшли на зміну святим отцям і, намість про-блеми про число янголів на вістрю голки, висунули проблему про ви-їдене яйце, а також про те, чи писати треба "клуб", а чи краще писати "клюб", беручи на увагу, що англійці, вигадавши це слово, зовсім не-правильно й безсовісно вимовляють його "клаб", покладали ріжницю межи людьми й тваринами в тім, що люди можуть балакати, а твари-ни цього дару не мають.
Але осли, папуги, павіяни, сороки і вонючки, складаючи біль-шість самої великої корпорації граматистів, написали стільки статтів та книжок і сказали стільки орацій та промов на тему про виїдене яй-це, що стало зовсім ясно, що тварини мають дар слова, усного і дру-кованого.