Подорож на Місяць

Страница 28 из 82

Жюль Верн

— Хто ви такий? — запитав Барбікен.

— Капітан Ніколл.

— Я це підозрював. Досі ще випадок ніколи не ставив вас упоперек моєї дороги…

— От я й прийшов, щоб стати.

— Ви мене образили!

— Публічно!

— І ви повинні відповісти за цю образу.

— Хоч зараз!

— Ні! Я бажаю, щоб усе це відбулося секретно між нами. Є один ліс, розташований за шість кілометрів від Темпа-Таун, ліс Скерсно. Ви його знаєте?

— Я його знаю.

— Чи не зволите ви завтра ранком о п'ятій увійти туди з одного боку?

— Так, коли о тій самій годині ви ввійдете туди з другого боку.

— І ви не забудете вдома вашої рушниці? — сказав Барбікен.

— Так само, як і ви не забудете вашої, — відповів Ніколл. Після цих слів, холодно вимовлених, президент Гарматного клубу і капітан розлучилися. Барбікен повернувся додому, але, замість того щоб відпочити кілька годин, він провів ніч, шукаючи способів уникнути відбою снаряда і розв'язати цю складну проблему, висунуту Мішелем Арданом під час дискусії на мітингу.

Розділ XX

ЯК ОДИН ФРАНЦУЗ ПОЛАГОДЖУЄ СПРАВУ

Тимчасом, як президент і капітан обговорювали умови цієї дуелі, дуелі страшної і дикої, в якій кожен противник мав полювати на людину, Мішель Ардан відпочивав від свого тріумфу. Проте слово "відпочивав", мабуть, було неточним виразом, бо американські ліжка можуть змагатися своєю твердістю з мраморними або гранітними плитами. Отже, Ардан спав досить погано, повертаючись з боку на бік між серветками, які він поклав замість простирал, і мріяв уві сні про те, щоб улаштувати якусь комфортабельнішу канапку в своєму снаряді. Раптом міцний гуркіт перебив його сни. Безладні удари потрясли його двері. Здавалося, що стукали якимсь залізним інструментом. Страшенні вигуки приєднувалися до цього шуму, занадто гучного для ранку.

— Відчини! — кричали. — Та відчиняй же в ім'я неба! Ардан поквапливо підвівся і відчинив двері в той момент, коли вони мали піддатися натискові настирливого відвідувача. Секретар Гарматного клубу вдерся в кімнату. Бомба не могла влетіти з більшою безцеремонністю.

— Вчора ввечері, — кричав Дж. Т. Мастон ex abrupto[61], — наш президент був публічно ображений під час мітингу. Він викликав свого противника, який був не хто інший, як капітан Ніколл. Вони б'ються цього ранку в лісі Скерсно. Я про все це довідався від самого Барбікена. Якщо він буде вбитий, це — загибель наших проектів. Отже, треба не допустити цієї дуелі. Авжеж, лише одна людина на світі має досить впливу на Барбікена, щоб його зупинити, і ця людина є Мішель Ардан!

Доки Дж. Т. Мастон говорив це, Мішель Ардан вскочив у свої просторі панталони, і менш як через дві хвилини після цього обидва приятелі щодуху добігли до передмістя Темпа-Тауна.

Протягом цього короткого часу Мастон з'ясував Арданові суть справи. Він розповів йому і про справжні причини ворожнечі між Барбікеном і Ніколлом, що почалася вже дуже давно, і чому досі, завдяки спільним друзям, президент і капітан ніколи не зустрічалися сам на сам. Він додав, що причина цього захована в суперництві броні і ядра і що, зрештою, сцена на мітингу була лише приключкою, якої давно шукав Ніколл, щоб задовольнити стару злобу.

Немає нічого жахливішого за ці американські дуелі, під час яких обидва противники шукають один одного в кущах, вистежують по узліссях і стріляють серед хащів, як диких звірів. Кожен з них повинен тоді заздрити дивним природним здібностям індійців прерій, їх кмітливості, хитрості, вмінню по слідах знайти свого ворога. Будь-яка помилка, вагання, невірний крок можуть привести до смерті. Під час таких зустрічей янкі часто беруть з собою собак і — одночасно мисливці й дичина — вони ганяються один за одним цілими годинами.

— Чорти ви, а не люди! — вигукнув Мішель Ардан, коли його товариш картинно змалював йому цей спосіб поєдинку.

— Такі вже ми є, — скромно відповів на це Дж. Т. Мастон. — Але поспішаймо!

Проте вони даремно поспішали через рівнину, ще зовсім вогку від роси, через рисові плантації й "кріки" (річки), намагаючись іти навпростець: вони однаково не могли досягти до п'ятої з половиною години лісу Скерсно. Барбікен повинен був пройти його узлісся вже півгодини тому.

Там працював якийсь старий дроворуб, розколюючи дерева, звалені його сокирою. Мастон побіг до нього і голосно кричав:

— Чи не бачили ви, як до лісу ввійшов чоловік, озброєний рушницею, Барбікен, президент… мій кращий друг?..

Поважний секретар Гарматного клубу наївно гадав, що його президент мав бути відомий цілому світові. Але дроворуб, здавалося, не зрозумів його.

— Мисливець, — сказав тоді Ардан.

— Мисливець? Так, — відповів дроворуб.

— Чи давно вже?

— Близько години тому.

— Занадто пізно! — крикнув Мастон.

— Але чи не чули ви пострілів з рушниці? — запитав Мішель Ардан.

— Ні.

— Жодного?

— Жодного. Цьому мисливцеві, мабуть, не щастить у полюванні.

— Що робити? — сказав Мастон.

— Зайти в ліс, рискуючи натрапити на кулю, яка не нам призначена.

— Ах! — вигукнув Мастон голосом, що не міг викликати сумніву. — Я краще бажаю десять куль собі в голову, ніж одну-єдину в голову Барбікена.

— Отже, вперед! — відповів Ардан, стискаючи руку своєму товаришеві.

Через кілька секунд обидва приятелі зникли в заростях. Це був дуже густий ліс з гігантських кипарисів, сикомор, тюльпанових і маслинових дерев, тамариндів, вічнозелених дубів і магнолій. Ці дерева безладно переплітали своє гілля, утворюючи суцільну зелену стіну, яка заважала дивитись у далечінь. Мішель Ардан і Мастон ішли один за одним, мовчки пробираючись через високі трави, прокладаючи собі шлях серед буйних ліан, оглядаючи кущі та гілля і чекаючи на кожному кроці страшних пострілів з рушниць. Слідів, залишених Барбікеном, коли він ішов лісом, аж ніяк не можна було знайти, і вони просувалися наосліп ледве помітними лісовими стежечками.

Після години марних розшуків обидва товариші зупинилися, їх неспокій подвоївся.

— Не інакше, як все вже скінчено, — сказав Мастон, занепавши духом. — Така людина, як Барбікен, не стане хитрувати із своїм ворогом, влаштовувати для нього пастки, вдаватися до різних маневрів. Він занадто щирий, занадто хоробрий. Він пішов уперед, просто на небезпеку і, без сумніву, досить далеко від дроворуба, бо вітер відніс звук пострілу.