Глазування тривали аж до вечора, і можна з певністю сказати, що цього дня всі Сполучені Штати шалено реготали.
Проте пропозиція Мішеля Ардана, як і всі нові ідеї, вплинула на деякі голови. Це змінило звичайний напрям думок. "У це ще не вдумалися!"
На пропозицію звернули увагу саме через її незвичайність. Про неї думали. Скільки речей, які відкидали напередодні, стали другого дня дійсністю. Чому б цій подорожі не здійснитися сьогодні чи завтра? Але в усякому разі людина, яка бажала так рискувати, мала бути дурнем, неодмінно дурнем, бо її проект не міг бути прийнятий серйозно, краще вона мовчала б, ніж турбувати все населення своєю смішною нісенітницею.
Але чи справді існувала ця особа? Ім'я "Мішель Ардан" було не зовсім невідоме в Америці. Воно належало одному європейцеві, про якого часто згадували у зв'язку з різними відважними пригодами. Потім, ця телеграма, передана через глибини Атлантики, згадування про судно, яким їхав француз, — все це надавало пропозиції певної імовірності. Треба було поставитися до неї уважніше. Незабаром з окремих осіб утворилися групи, групи згусали під впливом молекулярного тяжіння, і, нарешті, виникла суцільна маса, яка попрямувала до житла президента Барбікена.
Барбікен не висловлювався після одержання депеші; він дав змогу Дж. Т. Мастонові сказати свою думку, не виявляючи сам ні ухвали, ні заперечення. Він тримався спокійно, порадивши собі чекати дальших подій. Проте він не зважав громадської нетерплячки і дивився не дуже задоволено, як населення Темпа-Тауна скупчувалося під його вікнами. Незабаром гомін і вигуки змусили його з'явитися перед натовпом. Запанувала тиша. Один громадянин, взявши слово без замішання, просто поставив йому таке запитання:
— Чи особа, зазначена в телеграмі під ім'ям Мішель Ардан, їде до Америки, чи ні?
— Панове! — відповів Барбікен. — Я не знаю так само, як і ви.
— Це треба знати! — вигукнуло кілька нетерплячих голосів.
— Час доведе нам це, — холодно відповів президент.
— Час не має права залишати в сумніві цілу країну, — сказав оратор. — Чи змінили ви план снаряда, як того вимагає телеграма?
— Ще ні, панове. Але ви маєте рацію. Треба знати, чого додержувати. Нехай телеграф, який заподіяв усе це хвилювання, доповнить свої відомості.
— До телеграфу! До телеграфу! — раптом загомонів натовп. Барбікен зійшов униз і на чолі цієї величезної юрби попрямував до поштамту.
Через кілька хвилин після того була послана телеграма старшині агентів пароплавних компаній у Ліверпулі. Питали відповіді на такі запитання:
Що це за судно "Атланта"?
Коли воно залишило Європу?
Чи є на ньому француз на ймення Мішель Ардан?
Через дві години після того Барбікен одержав відомості такої точності, яка не залишала більше місця для сумніву.
"Пароплав "Атланта" вийшов у море з Ліверпуля 2 жовтня, прямуючи до Темпа-Таун; на ньому є француз, записаний у книгу пасажирів під ім'ям Мішель Ардан".
Від цього підтвердження першої телеграми очі президента на хвилину заграли раптовим вогнем, кулаки його з силою стислися і присутні почули, як він пробурчав:
— Отже, це правда! Це можливо! Француз існує! І через два тижні він буде тут! Але це якийсь божевільний! Шалапут!.. Ніколи я не погоджусь…
І, проте, того самого вечора він написав фірмі Бредвілл і К° і просив припинити до нового наказу виливання снаряда.
Розділ XVII
ПАСАЖИР "АТЛАНТИ"
Описати хвилювання, яке охопило всю Америку; розказати, як ефект доповіді Барбікена був перевищений вдесятеро; що писали американські газети, як сприйняли вони новину і як оспівували прибуття цього героя з старого континенту; змалювати нервове збудження, в якому жив кожен, відраховуючи секунди; подати уявлення, бодай невелике, про цю нав'язливу ідею усіх мозків, підкорених лише єдиній думці; показати, як всі заняття були залишені заради єдиної турботи, — роботи припинилися, торгівля затихла, судна, готові відплисти, затрималися в порту, щоб не пропустити прибуття "Атланти", — як вагони приїздили повні, а поверталися порожні, як бухту Еспіріту-Санто безнастанно борознили пароплави, пакетботи, яхти, човни всіх розмірів; перелічити ці тисячі зацікавлених, які за два тижні почетверили населення Темпа-Тауна і повинні були стати табором у своїх наметах, наче військо в полі, — все це разом — завдання понад людські сили і його не можна виконати без певної безрозсудності.
20 жовтня, о 9 годині ранку, семафори Багамського каналу сповістили про густий дим на горизонті. Через дві години великий пароплав обмінявся з ними сигналами. Назву "Атланта" зразу передано в Темпа-Таун. О четвертій англійське судно було на рейді в Еспіріту-Санто. О шостій воно спинилось у порту Темпа.
Якір ще не врізався в піскувате дно, як 500 різних суден оточили "Атланту", і пароплав був узятий приступом. Барбікен перший зійшов східцями на палубу і голосом, в якому він марно намагався приховати хвилювання, вигукнув:
— Мішель Ардан!
— Тут! — відповів чоловік з юта[50].
Барбікен, схрестивши руки, не розтуляючи губ, запитливим оком пильно вдивлявся в пасажира "Атланти".
Це був чоловік років сорока двох, високий, але вже трохи згорблений. Його голова, схожа на лев'ячу, іноді стріпувала шевелюрою, яка утворювала на ній справжню гриву. Коротке обличчя, широке біля висків, з щетинистими вусами, подібними до котячих, маленькі жовтуваті баки на всю щоку, круглі й неспокійні очі, погляд короткозорої людини — доповнювали цю виразну котячу фізіономію. Але ніс був сміливо накреслений, рот м'якого рисунка, лоб високий, розумний, з борознами, наче поле, що ніколи не лежить перелогом. Нарешті, дуже розвинений тулуб, що спирався на довгі ноги, мускулясті руки, рішуча хода — все це робило з цього європейця людину "скоріше викувану, ніж вилиту", як кажуть металурги. Одягнений був він у широке вбрання. Його штани й пальто були такі просторі, що Мішель Ардан сам прозвав себе "смерть сукну". Широчезний комір його сорочки був розстебнутий, звідти стирчала дужа шия, а з так само розстебнутих манжет виглядали жилаві руки. Здавалося, що цій людині, навіть серед зими й небезпек, ніколи не буває холодно.
Тепер на палубі пароплава, посеред натовпу, він не залишався і хвилини на місці, "теліпався на якорях", як казали матроси, жестикулював, казав усім "ти" і гриз свої нігті з нервовою жадібністю.