– Зачекай хвилинку, це за мільйон миль звідси. Вийди і стань на цей червоний килим-самоліт, заплющ очі, затримай дихання і побажай опинитися там.
– Вельми вам вдячний,– кажу я.– Але чому ви не метнули мене туди відразу, як я прийшов?
– У нас тут і без того є чим собі голову сушити. Це твоє діло – думати й питати. Прощавай, ми, напевно, не побачимо тебе в цих краях тисячу століть чи близько того. В такому разі – оревуар,76 – кажу йому чемненько.
Скочив я на килим, затримав дихання, заплющив очі й побажав перенестися в реєстратуру свого району. І в ту ж мить я почув, як знайомий мені голос діловито крикнув:
– Арфу і псалтир, пару крил і ореол, розмір тринадцять, для капітана Елі Стормфілда із Сан-Франціско! Виписати йому санітарне посвідчення й пропустити!
Я розплющив очі. Справді, то був індіанин з племені паютів, якого я знав колись в окрузі Туларі; дуже славний хлопець,– пригадую, я був на його похороні: його, за звичаєм, спалили, а інші індіани мазали собі обличчя попелом і завивали, як дикі кішки. Він страшенно зрадів мені, і ти можеш собі уявити, що і я був так само радий побачити його й відчути, що потрапив, нарешті, до свого справжнього раю.
Тут, скільки око сягало, виднілися юрби клерків, які заклопотано бігали й метушилися, вбираючи в нові пишні шати тисячі янкі, мексіканців, англійців, арабів і всякого роду людей. Коли мені видали моє спорядження, я начепив ореол і, глянувши на себе в дзеркало, мало не підстрибнув на висоту будинку від радості, такий я був щасливий.
– Ну, це вже на щось схоже! – сказав я,– Тепер я готовий, покажіть мені мою хмарину.
Хвилин через п’ятнадцять я вже був за милю від того місця, прямуючи до пасма хмарин. Разом зі мною сунула юрба, мабуть, у мільйон чоловік. Більшість із нас пробувала літати, але деякі покалічились, і ніхто не досяг великих успіхів. Тим-то ми вирішили йти пішки, поки не напрактикуємось на крилах.
Скоро нам почали попадатися назустріч цілі натовпи людей. У одних були самі арфи й більше нічого, у других – псалтирі й нічого більше, у третіх – зовсім нічого; усі мали невдоволений і якийсь приголомшений вигляд. В одного молодого хлопця не лишилось нічого, крім ореолу, та й той він ніс у руці. Раптом він простяг його мені й каже:
– Прошу, подержіть хвилинку!
І в ту ж мить зник у натовпі. Я пішов далі. Якась жінка попросила мене потримати її пальмову гілку і теж зникла. Якась дівчинка попросила мене потримати її арфу і, хай йому чорт, так само зникла, і так далі й так далі, аж поки мене було нав’ючено, як верблюда. Тут підходить, усміхаючись, один старий добродій і просить мене потримати його речі. Я витер піт і кажу йому досить гостро:
– Вам доведеться пробачити мені, друже, але я не вішалка!
На той час мені стали траплятися цілі купи таких повитків, складених край дороги. Я спокійнісінько звалив туди й свій зайвий вантаж. Потім озирнувся і, знаєш, Пітерсе, що я побачив? Усі, що йшли слідом за мною, були нав’ючені так само, як я раніш! Юрби тих, що поверталися, просили всіх наших потримати хвилинку їхні речі, розумієш. Але наші теж позвалювали свій вантаж, і ми рушили далі порожнем.
Коли я сів на хмарину з мільйоном інших людей, я відчув себе так добре, як ніколи в житті. Тоді я й кажу собі: "Оце вже згідно з обіцянками. Досі в мене були ще сумніви, але тепер я справді в раю!"
Змахнувши кілька разів своєю пальмовою гілкою, я натягнув струни арфи й ударив по них.
Пітерсе, ти й уявити собі не можеш, який ми зчинили галас! Це було грандіозно, аж мороз ішов поза шкірою. Та оскільки водночас грали безліч різних мотивів, то це псувало гармонію, сам розумієш. До того ж там було багато індіанських племен, і їхні войовничі кличі позбавляли музику краси. Кінець кінцем я припинив гру і вирішив, що час уже спочити.
Поруч мене сидів дуже милий і приємний дідуган. Я помітив, що він не грає, і став підбадьорювати його, але він відказав на те, що з природи соромливий і боїться грати серед такої численної публіки. Слово за словом, і старий признався мені, що він взагалі ніколи не любив музики. Як на правду, то й у мене з’явилося таке саме почуття, але я нічого не сказав про це. Ми з ним досить довго мовчали, але цього там, звичайно, ніхто не завважує. Коли минуло годин шістнадцять чи сімнадцять, протягом яких я час від часу награвав і наспівував трохи незмінно одну й ту саму мелодію, бо іншої не знав,– я поклав арфу й почав обмахуватися пальмовою гілкою. Потім ми обидва заходилися глибоко зітхати.
Нарешті дідусь промовив:
– Хіба ви не знаєте іншої мелодії, крім тієї, яку бринькаєте цілий божий день?
– Ні, не знаю,– чесно відповів я.
– Як ви гадаєте, чи могли б ви розучити яку-небудь іншу мелодію? – питає він.
– Ніколи,– кажу я.– Я вже пробував, та марно.
– Ох, і довго ж доведеться грати раз у раз те саме. Бо, як вам відомо, попереду в нас – вічність.
– Ах, не ятріть мені серця,– кажу я дідуганові.– Я й так уже зовсім занепав духом!
Після нової тривалої паузи він каже:
– Ви раді, що потрапили сюди?
– Чоловіче добрий,– відповідаю,– я буду з вами відвертий. Це все зовсім не схоже на моє уявлення про майбутнє блаженство, яке у мене склалося, коли я ходив у церкву.
А він каже:
– А що ви скажете на те, щоб дременути звідси? Півдня відробили – і досить!
– Оце мені до душі,– погоджуюсь я.– Ніколи в житті мені так не хотілося змінитися з вахти.
І ми вирушили. Весь час до хмарин причалювали нові мільйони щасливих людей, виспівуючи осанну. Інші мільйони покидали хмарини дуже присмирнілими, скажу я вам. Ми взяли курс на новачків, і дуже скоро мені пощастило роздати їм усі мої речі – "потримати хвилинку". Я став вільною людиною і був страшенно задоволений.
Саме в ту мить я й наскочив на старого Сема Бартлета, котрий помер багато років тому, і зупинився з ним побалакати.
Я кажу:
– Ну, поясни мені – невже все це триватиме вічно? Чи нема тут чого-небудь іншого для різноманітності?
А він каже:
– Ось я зараз тобі все розтлумачу. Люди буквально розуміють фігуральну мову біблії і всі її алегорії, і перше, чого вони вимагають, потрапляючи сюди, це – ореол, арфу й усе таке інше. А тут нікому не відмовляють у розумних і невинних речах, якщо їх просять по-доброму. Тому їх постачають цими предметами без будь-яких заперечень. Приблизно добу вони ходять, співають і грають – і більше ти їх у хорі не побачиш. Немає потреби вказувати їм, що ці речі не становлять раю,– принаймні такого раю, який нормальна людина могла б витримати бодай тиждень і не збожеволіти. Пасмо хмарин розташоване в такому місці, де галас не може потривожити старожителів, тож немає біди в тому, що кожному дають змогу побувати там і зцілитися, тільки-но він туди потрапить. Тепер затям собі ось що: бути в раю – це, звісно, блаженство, але водночас рай – найнеспокійніше місце, яке тільки можна собі уявити. Після першого дня тут не знайдеш жодної бездіяльної людини. Цілу вічність співати псалми й помахувати пальмовими гілками – про це приємно послухати з церковного амвона, але немає нічого гіршого, як витрачати на це дорогоцінний час. Так дуже легко перетворити рай на збіговисько балакливих неуків, розумієш? Вічний спокій – то добре звучить з кафедри. Але скуштуй його раз і ти добачиш, як нестерпно гнітитиме тебе вічне дозвілля. Справді, Стормфілде, така людина, як ти, що все життя провела в діях і русі, збожеволіла б за півроку життя в раю, де нема чого робити! Рай – менш за все місце для відпочинку, і ти можеш спокійнісінько закластися на це з ким завгодно!