Щосили вони разом смикнули сорочку. Щось луснуло, з води на мить вигулькнула чорна лапа пенька...
— Корч! — вихопилось у Снігура. — От клятий! І сорочка порвалась.
Тільки тепер Матвійко зрозумів, увесь жах того, що трапилось. Рукав його нової сорочки був розпанаханий надвоє від плеча до низу, два верхні ґудзики безслідно зникли.
Та хіба можна було назвати новою сорочкою те мокре, брудне шмаття, яке, розчепіривши, тримав перед собою Матвійко?
Налетів вітрець, очерет тривожно зашамотів: "Що? Що? Що?"
Хлопчик скривився, сльози заступили туманом виднокруг. Ще мить, і вони покотилися б по щоках — рясні і краплисті.
Та цієї хвилини він почув насмішкуватий голос Снігура:
— Заплач, Матвійку, дам копійку!
Матвійко судорожно ковтнув, і Снігур не побачив у нього жодної сльозинки.
Млосна полуденна спека дихала навколо нагрітою травою, дурманними пахощами болотяних квітів. Над іскристою синявою ріки струмувало вдалині прозоре марево.
Грузнучи в сипкому піску, Матвійко вертався до млина. Він встиг уже випрати сорочку в Дніпрі і надів її. Мокра тканина приємно холодила тіло.
То нічого, що розпанахало рукав, — його можна зашити. Не шкода й загублених ґудзиків.
Сорочка вже втратила для хлопчика всю свою колишню принаду перед тим безцінним скарбом, який Матвійко ніс обома руками в старенькому картузі.
Прикриті від сонця травою, в ньому лежали гостроголові зеленаві щучки.
Поряд з Матвійком простував Снігур. Він ішов мовчки, не поспішаючи, спокійно і поважно, як і личить хазяїнові дніпрового берега.
За матеріалами: Олесь Донченко. "Подорож до млина". Оповідання. Художник Василь Євдокименко. Київ, видавництво "Веселка", 1968, 32 с.