— До ранку ви будете як новенький. Все зникне.
— А ви?
— Я?
— Ви не зникнете? Як добра чарівниця?
— Ні, — сказала Ліна упевнено. — Я буду завтра.
За вечерею вся сім'я, окрім хворої бабусі, зібралася за довгим столом. Несподівано для мене виявилося, що в будинку, який здавався абсолютно порожнім, живе не менше десяти людей. Господар будинку, втомлений і блідий, сидів поряд зі мною і стежив за тим, щоб я випив всі ліки, привезені його сином, студентом-медиком. Ліки, як їм і належить, виявилися неприємними на смак, але я був слухняний і нікому не сказав, що єдиними справжніми й безвідмовними ліками вважаю Ліну. Ліна співчувала мені і навіть морщилася, якщо в ході лікування мені траплялася особливо огидна пігулка.
Господар будинку сказав, що його матері краще. Вона заснула. Незважаючи на втому і блідість, він був балакучий, смішливий і являв собою контраст з тою похмурою людиною, яка зустріла мене на космодромі. Тоді він був стурбований станом матері, а тепер...
— Вона прокинулася, — сказав раптом господар.
Я мимоволі прислухався. Ні кашлю, ні зітхання — в будинку абсолютна тиша.
— Я піднімуся до неї, — сказав його син. — Ти втомився, батьку.
— Що ти, — заперечив господар. — У тебе завтра заняття.
— А хіба ти вільний?
— Ми підемо разом, — сказав батько. — Даруйте.
Ліна провела мене до кімнати і сказала:
— Сподіваюся, ви заснете.
— Неодмінно, — погодився я. — Особливо якщо серед ліків було і снодійне.
— Звісно, було, — сказала Ліна. — На добраніч.
Я і справді швидко заснув.
Наступного дня я встав цілком здоровим. Я поспішив у сад, сподіваючись зустріти Ліну. Вона мене чекала там, біля басейну. Я хотів було розповісти їй, як добре я спав, як я радий цьому запашному ранку і зустрічі з нею, але Ліна мені й рота не дала розкрити.
— Ну й чудово, — сказала вона, немов прочитала мої думки. — Бабусі теж краще. Зараз батько відвезе вас до інституту. А увечері я чекатиму. І ви розповісте, як працюєте, що цікавого побачили.
— Ви і самі здогадаєтеся.
— Чому?
— Ви можете читати думки.
— Неправда.
— Я не можу помилитися. Адже ви не стали чекати, поки я сам скажу, як себе почуваю. Вчора ваш батько підвівся з-за столу, тому що прокинулася бабуся. А в будинку було тихо. Він нічого не міг почути.
— Все одно неправда, — сказала Ліна. — Навіщо читати чужі думки? І ваші зокрема.
— Немає чого, — погодився я.
І мені було трохи сумно, що Ліні справи немає до моїх таких приємних для неї думок.
— Доброго ранку, — сказав батько Ліни, спускаючись у сад. — Ви сьогодні зовсім здорові. Я радий.
— Все-таки я маю рацію, — сказав я тихо Ліні, перш ніж піти за її батьком.
— Навіщо читати думки? — повторила вона. — У вас усе на обличчі написано.
— Все?
— Навіть надто багато.
Минуло декілька днів. Удень я працював, а увечері бродив по місту, вибирався в поля, у ліс, на беріг великого солоного озера, в якому водилися панцирні риби. Іноді я був сам, іноді з Ліною. Я звик до моїх господарів, познайомився ще з двома чи трьома інженерами. Але при всій звичайності мого існування мене ні на хвилину не полишало відчуття справжньої незвичайності навколишніх людей. Я майже упевнився в їх здібності до телепатії.
Часом я відчував себе ніяково з Ліною, тому що ловив себе на якій-небудь думці, якою не хотів би ділитися з нею. Мені здавалося, що вона чує безгучні слова і сміється з мене.
Раз я йшов вулицею. Вулиця була зеленою і звивистою, як майже всі вулиці в тому місті. Переді мною йшли хлопчаки. Вони гнали м'яч, а я йшов ззаду, дивився і боровся з бажанням наздогнати їх і ударити по м'ячу.
Я не помітив кореня, що стирчав із землі. Спіткнувся, впав, забився коліном об камінь, і біль був таким несподіваним і різким, що я скрикнув. Хлопчаки зупинилися, наче мій крик ударив їх. М'яч самотньо котився під укіс, а вони забули про нього, обернулися до мене. Я спробував посміхнувся і помахав їм рукою — ідіть, мовляв, далі, наздоганяйте свій м'ячик, дурниці, мені зовсім не боляче. А вони стояли і дивилися.
Я підвівся, але встати не зміг. Видно, розтягнув сухожилля. Хлопчаки підбігли до мене. Один, старший, запитав:
— Вам дуже боляче?
— Ні, не дуже.
— Я збігаю по лікаря, — сказав інший.
— Біжи, — сказав старший. — Ми почекаємо тут, поки ти повернешся.
— Та що ви, хлоп'ята, — сказав я. — Розтягнув сухожилля. З ким не буває? Зараз мине.
— Звичайно, — відказав старший.
І, наче послухавшись його, біль ослаб, сховався. Хлопчаки дивилися на мене серйозно, мовчали. Лише найменший раптом заплакав, і старший сказав йому:
— Біжи додому.
Той побіг.
Підійшов лікар. Він жив, виявляється, в сусідньому будинку. Оглянув ногу, зробив укол, і хлопчаки відразу зникли, лише стукіт м'яча ще якийсь час нагадував про них.
Лікар допоміг мені дістатися до будинку. Я відмовлявся, запевняв його, що дійду і сам.
— Мені вже не боляче. Боляче було лише в першу мить. Хлопчики могли б підтвердити.
— Ви гість у нас? — запитав лікар.
— Так.
— Тоді зрозуміло, — сказав лікар.
Удома, не зважаючи на ранню годину, всі були в зборі. Бабусі стало гірше. Настільки, що слід було терміново везти в лікарню, оперувати.
Я підійшов до Ліни. Вона була бліда, під очима синяки, лоб морщився.
— Все обійдеться, все буде гаразд, — сказав я.
Вона не відразу розчула. Озирнулася, ніби не впізнала.
— Все обійдеться, — повторив я.
— Спасибі. Ви впали?
— Нічого страшного. Вже не боляче.
— А бабусі дуже боляче.
— А чому їй не зроблять укол? На мене він подіяв відразу.
— Не можна. Вже нічого не допомагає.
— Я хотів би бути чимось корисний.
— Тоді йдіть собі. — Вона сказала, явно не бажаючи мене образити. Рівним, безбарвним голосом, наче попросила принести води. — Відійдіть подалі. Ви заважаєте.
Я пішов у сад. Я був зайвим. Я й справді намагався не ображатися. Адже їй погано. Їм усім погано.
Я бачив, як вони поїхали. Я залишився сам у будинку. Піднявся нагору, в зоопарк. Кішка впізнала мене, підійшла до сітки і потерлася об неї, вигинаючи хвіст. Домашнім кішкам не належить жити в клітках, але вона була тут екзотичним, рідкісним звіром. Я теж був рідкісним звіром, який не розумів того, що відбувається, і не міг розраховувати на розуміння. Адже мені здавалося, що ми з цими людьми сталі близькі. Моя неповноцінність виявилася в невідповідну мить, але в чому неповноцінність? Я розумів, що слід поїхати до лікарні, — там я дізнаюся щось важливе. Ніхто не кликав мене туди, і, найпевніше, моя присутність буде небажаною. І все-таки я не міг не поїхати.