— Все це лише голослівні заяви,— відрубав Ансон,— я навіть не відповідатиму на них.
— Коли Ансон дізнався, що я збираюся продовжувати Ральфову роботу...— Брейд робив відчайдушні зусилля, щоб довести викриття до кінця, але мусив урвати. Набрав у груди повітря, витяг хустинку, витер спітніле чоло і тільки тоді повів далі: — Ви силкувалися відмовити мене, Ансоне, пробували зацікавити іншою роботою. Пригадуєте розмову про порівняльну біохімію? Коли ж ці спроби закінчилися невдачею, ви й мені склали смертний вирок. Адже я теж міг зганьбити ваше ім'я, отож ви й поклали...
Зненацька підвівся Дохені. На його широкому обличчі виразно малювалася тривога.
— Не хвилюйтеся, професоре,— лагідно озвався він,— заспокойтесь і говоріть про щось одне. Адже йдеться про Ральфову справу. Ось і тримайтеся цієї теми. Тільки цієї.
Брейд знову витер хустинкою обличчя.
— Гаразд,— погодився він,— я триматимусь одного. Зараз я наведу один факт, неспростовний доказ у Ральфовій справі.— Оця людина,— його палець, скерований на Ансона, тремтів,— невільник часу. Щоправда, всі викладачі почасти такі невільники, але в нього це перетворилося на манію. Він завжди точно дотримується призначеного часу зустрічі. Зрештою, ми мали нагоду переконатися, що й сюди Ансон увійшов рівно о п'ятій, хвилина в хвилину.
— Так, я зауважив це,— підтвердив Дохені.
— Всі завжди повинні пристосовуватись до нього. Ми приходимо на зустріч з ним у точно визначений час, бо він так вимагає. Нема тобі прощення, коли опізнишся. Але минулого четверга, коли він призначив мені зустріч о п'ятій, я не міг з'явитися точно, бо через Ральфову смерть надовго затримався на кафедрі. Звідки ви це знали, Кепе? Як могли передбачити, що саме цього, а не якогось іншого дня я не прийду, як умовлялися, хоча досі я завжди був точний, зустрічаючися з вами? Хіба я коли-небудь пропустив хоч одну зустріч? Чому ж ви все-таки вирішили, що саме цю зустріч я пропущу?
— Про що це ти говориш? — зневажливо кинув Ансон.
— У четвер по обіді,— вів далі Брейд,— рівно о п'ятій, йдучи на домовлену зі мною зустріч, на вулиці перед моїм будинком ви перестріли мою доньку Джінні. В університеті того дня вас не було зовсім. І ніхто не повідомляв вас про випадок із Ральфом. Одначе ви, вручаючи Джінні частину рукопису своєї книжки, сказали: "Віддаси цю течку татові, коли він повернеться додому". Звідки ви взяли, що я не вдома?
— Але ж тебе справді не було тоді вдома,— сказав Ансон.— Ти ж не заперечуватимеш цього?
— Так, не було. Безперечно. Але звідки ви знали? Ви ж не запитували у Джінні, чи я вдома? Ви навіть не підійшли до вхідних дверей. Ви просто вручили рукопис і сказали: "Передай батькові, коли він повернеться додому..." "Коли він повернеться додому..." Отже, ви знали, що я не з'явився на зустріч, уперше за весь час. Ви знали, що Ральфова смерть затримала мене на кафедрі. Але як ви могли знати це, Кепе? Звідки могли знати, Кепе?
— Не кричи на мене, будь ласка! — кинув Ансон.
А Брейд не вгавав:
— То ви влаштували мені побачення зі смертю. Ви знали, що Ральф уже мертвий, бо підсипали отрути в колбу, що мала бути використаною в четвер. Ви знали: я неодмінно знайду труп, обходячи, як завжди, лабораторії своїх аспірантів, щоб попрощатися з ними перед тим, як іти додому. Ви були певні, що я зроблю такий обхід, бо знали, що це стало однією з моїх звичок, запозичених у вас. Та навіть знаючи, що я спізнюся, ви лишились вірним своїй пунктуальності і прийшли в умовлений час, щоб передати рукопис.
— Всі ці міркування нічого не варті, що тебе нема, я дізнався від твоєї дочки.
— Ви не питали її.
— Помиляєшся, питав.
— Ні, Кепе! Вона ясно мені сказала, що ви попросили передати мені рукопис, коли я повернуся додому. Пригадавши сьогодні вранці ту розмову з Джінні, я подумав, що вона, може, передала не всю розмову з вами. Я зателефонував до неї у школу і попросив Джінні переповісти її ще раз. Я змусив її зробити це кілька разів. Ви не питали її, чи я був удома. Ви були певні цього. Бо просто знали!
Ансон звернувся до Дохені:
— Гадаю, моє слово важитиме більше, ніж слово дитини. Вона просто не пам'ятає. Зрештою, як вона може пам'ятати всі ті слова, якими ми обмінялись при випадковій зустрічі чотири дні тому?
— Схоже,— сказав Дохені, звертаючись до Брейда,— що професор Ансон має рацію. Суд присяжних не вважатиме цей факт доведеним.
— Але ж я повністю розкрив у цій справі все,— наполягав на своєму Брейд,— мотив злочину, обставини, що сприяли йому, перебіг подій. Все логічно, все узгоджується, все вказує, що вбивця Кеп Ансон.
— Справді, все, що ви казали, вказує на нього,— згодився Дехені,— але фактів чи обставин, що лише б указували на когось, може бути багато. Я, наприклад, міг би висунути версію, в якій усе вказувало б, що злочинець саме ви, професоре, чи, скажімо, ця молода особа, чи ще хтось. Чи не виникає чогось такого, коли ви проводите хімічні досліди? Адже, щоб пояснити дані досліджень, ви спершу висуваєте багато різних теорій?
— Атож, таке трапляється,— мляво погодився Брейд.
— Але вірогідна лише одна з них, слушність її доведуть конкретні наслідки багатьох експериментів. Тому всі ваші логічні обґрунтування гарні й переконливі, коли ви їх викладаєте, але ви, напевно, були б дуже вражені, побачивши, як адвокат ущент зруйнував би ці ваші логічні споруди, якби матеріалом звинувачення були тільки вони, й нічого більше.
Брейд похнюпився. Він зробив усе що міг, але цього виявилось замало.
А Дохені вів далі:
— Звичайно, я міг би забрати професора Ансона на допит, але це було б принаймні некоректно, якби він виявився невинним. Професор — людина видатна, світило у своїй галузі, і, щоб зважитись на такий крок, я повинен мати якийсь вагомий доказ, а не просто набір логічних міркувань. Я мушу мати якусь солідну, вагому підставу, як ось, скажімо, оця штуковина,— тут Дохені урвав і гримнув кулаком по кисневому балону, аж той загув.— Щось таке, що можна помацати, покрутити.— З цим а словами він рішуче взявся за ручку головного вентиля...
З жахом в очах Ансон зірвався на ноги й замахнувся ціпком.
— Геть звідти! Облиш вентиль, дурню ти неприторенний! — Ціпок свиснув у повітрі.